WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Легендарний кошовий атаман Іван Сірко - Курсова робота

Легендарний кошовий атаман Іван Сірко - Курсова робота

Тенденції, що з`явилися ще в роки Визвольної війни, поступово набирали сили й розмаху. Козацька старшина, відокремлюючись від решти козацтва, вимагала розповсюдження на неї прав і привілеїв російського дворянства.

Разом з тим недоцільно, мабуть, різко розмежовувати соціальні погляди І. Сірка і козацької старшини. Кошовий отаман був одним із її представників. Йому належали хутори на Слобожанщині, млини і будинки на Лівобережжі, велика пасіка на Запорожжі. Одначе він вважав, що перетворення старшинської верхівки у поміщицький стан не узгоджується з метою і завданням Визвольної війни і заповітом Б. Хмельницького. Ось чому суперечності між І. Самойловичем і І. Сірком не були суперечностями двох різних за темпераментом і характером людей. Вони мали глибше коріння і відображали різні точки зору на суспільно-політичні процеси, які відбувалися на Україні у другій половині ХVІІ ст. Козацька старшина Лівобережжя, вимагаючи і добиваючись привілеїв, виходила на шлях поступового обмеження особистих прав рядового козацтва і селянства, завойованих ними у ході шестирічної кривавої війни з ворогом. Запорізька Січ завжди розглядалася українськими гетьманами як вогнище волелюбства, а Кіш Війська Запорозького - як небезпечний суперник у боротьбі за визначальний вплив у політичній сфері.

Та, незважаючи на певну деформацію його суспільно-політичного ладу (відомо, наприклад, що навіть І. Сірко часто розв`язував найважливіші питання життя Січі на вузьких зібраннях старшини та заможного козацтва), Запорожжя залишалося важливим центром визвольних рухів на українських землях. Йому закономірно належала роль основного фактора у боротьбі проти турецько-татарської агресії, а також у внутрішньополітичному житті України. Під час проведення так званих "чорних" рад (тобто рад, до участі в яких залучалися широкі верстви народу) голос запорожців на виборах гетьмана часто був вирішальним (наприклад, на Ніжинській раді 1663 р). Запорожжя було своєрідним гарантом функціонування традиційного військово-адміністративного ладу на Україні і надзвичайно болісно реагувало на порушення його прерогатив.

Разом з тим однозначно оцінити політику Коша Війська Запорозького і, зокрема, І. Сірка у подіях другої половини ХVІІ ст. на Україні не можна. З одного боку, Запорожжя залишалося форпостом боротьби України проти Кримського ханства, центром притягання і пристанищем усіх невдоволених існуючими суспільно-політичними порядками. З іншого, мали місце випадки, коли Кіш проводив політику, що суперечила державницьким устремлінням українських гетьманів, і йшов з ними на конфронтацію, наслідки якої були згубними для молодої Української держави (це стосується, зокрема, відносин І. Сірка та П. Дорошенка). Імпульсивним, здатним покладатися лише на силу зброї, кошовим отаманам важко було збагнути всі тонкощі дипломатичної гри та обставин, що обумовлювали зміну політичної орієнтації того чи іншого гетьмана. Вони перемагали ворога у відкритому бою, однак легко втрачали орієнтири під час мирних переговорів з досвідченими й хитрими московськими, польськими й кримськими дипломатами.

І. Сірка як людину, що досить добре розумілася на політичній ситуації того часу і настроях широких верств козацтва, характеризують події, пов`язані із перебуванням у 1673 р. на Січі самозванця Сімеона, який добивався підтримки запорожців. Це був не перший випадок появи людей такої категорії. Переконливо доведено, що самозванство виникло внаслідок монархічних ілюзій селянсько-козацьких мас. Приїзд "царевича Сімеона" на Січ І. Сірко вирішив використати з максимальною вигодою для себе. Навколо цього прибульця розгорнулася справжня політична гра. "Царевича" запрошували на загальновійськові ради, його ім`я згадувалося під час переговорів у Москві й у гетьманській резиденції. І лише після багатьох наполегливих вимог царського уряду він був під охороною відправлений у Москву. У цій історії, на нашу думку, варто розрізняти причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас, з одного боку, та І. Сірка - з другого. Січова голота наївно вбачала в особі Сімеона справжнього виразника їхніх соціальних прагнень і сподівань, спроможного мовити вагоме слово на захист ображених і пригнічених. Інша справа - кошовий отаман. Як цілком слушно зазначає Д.І. Яворницький, "важко припустити, аби Сірко, людина досвідчена, далекоглядна й прониклива, вірив в істинність походження особи, що називалася сином Олексія Михайловича, і в щирість виплетеної ним байки про втечу з Москви і поневірення по Росії". І. Сірко, очевидно, вбачав у появі самозванця зручну нагоду для політичного тиску на царський уряд. Не виключено також, що кошовий отаман прагнув відігратися за своє недавнє заслання до Сибіру та приниження, якого він зазнав під час багатогодинних допитів у Таємній канцелярії.

В останні роки життя І. Сірко, незважаючи на похилий вік, продовжував активну політичну діяльність. Під його безпосереднім керівництвом козаки здійснили кілька успішних нападів на одну з найбільших у пониззі Дніпра турецьку фортецю Кизикерман, а також Тамань. Під час походів 1677 і 1678 рр. султанської армії на Чигирин Січ не залишалася байдужою до долі своєї батьківщини. Загони запорожців, керовані І. Сірком, спалили чимало турецьких військових суден у пониззі Дніпра, - ті доставляли у діючу армію провіант і боєприпаси. Вони переслідували відступаючі від Чигирина ворожі загони, визволяли невільників і т.д.

Одночасно І. Сірко продовжував боротьбу з гетьманом І. Самойловичем. Останній у численних листах, які він надсилав у Москву, звинувачував кошового отамана у зв`язках із Ю. Хмельницьким і турецьким урядом, навіть у зраді. І. Сірко справді підтримував деякий час контакти зі ставлеником Оттоманської Порти (та він того й не приховував). Проте йшлося не про підданство, а про переговори з метою звільнення кількох тисяч невільників, які потрапили до турецького полону ще у 1674 р. Тим часом лівобережний гетьман розпочав справжню економічну блокаду Запорожжя. На Січ не пропускалися обози із хлібом, було виставлено загони найманців і т.п.

Все це не могло не викликати обурення серед січового товариства. І. Сірко прямо звинуватив І. Самойловича у бездіяльності під час турецьких вторгнень на українські землі. Вказуючи на трагічні події під Ладижином у 1674 р., кошовий отаман у вересні 1678 р. писав: "Адже ви... замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашком, що за добре здоров`я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров`я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістряному пір`ї, не зашкодила".

Майже до останніх днів життя легендарний кошовий отаман залишався на переднім краю боротьби з ординцями. Навесні 1680 р. він розпочав підготовку до нового походу на Крим. Одначе 1 серпня 1680 р. І. Сірка не стало. Як сказано в літопису С. Величка, "того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало".

Безперечно, й І. Сіркові властиві були людські слабості. Це була імпульсивна, пристрасна натура. За словами Д.І. Яворницького, "він любив іноді погуляти і добре хильнути та у хмелі показати своє козацьке завзяття: він схильний був на хвилю захопитися новою думкою, новим задумом, аби згодом відмовитися від власної затії і прийняти зовсім протилежне рішення". Але, безумовно, не ці риси характеру визначали особистість і політичний портрет кошового отамана.

Навпаки, дивовижною сталістю відзначався його багатолітній ратний труд на полях битв проти султанської Туреччини та інших зовнішніх ворогів. У п`ятидесяти п`яти битвах брав участь І. Сірко і практично завжди перемагав. Він визволив з турецької неволі безліч невольників, возз`єднав родини, повернув надії тисячам знедолених. Кошовий отаман завжди і в усьому був прихильником ідеї незалежності Запорожжя. А його переговори з українськими гетьманами, стосунки з польським урядом, протистояння царським воєводам і т.д. - лише окремі ланки на тривалому політичному шляху, кінцева мета якого полягала у зміцненні могутності Запорожжя і збережені цього вогнища вольності у південних степах.

Ось чому не просто авторитетом і популярністю, а й глибокою любов`ю користувався на Вкраїні цей діяч. Скільки пісень, дум і переказів склав народ про нього! Якими лише епітетами не нагороджував народ свого улюбленця.

Література

  1. Швидько Г.К. Історія України. ХVІ-ХVІІІ століття. - К.: Генеза, 1997. - 219-222 с.

  2. Котляр М.Ф. Смолій В.А. Історія в життєписах. - К.: Час, 1994. - 227-237 с.

  3. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К.: Либідь, 1993. - 134-148 с.

Loading...

 
 

Цікаве