WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Життєвий рівень населення та розвиток культури в УРСР періоду застою (1965–1985 рр.) - Курсова робота

Життєвий рівень населення та розвиток культури в УРСР періоду застою (1965–1985 рр.) - Курсова робота

Джерелом такої гарячкової й метушливої русифікаторської діяльності був так званий "Брежнєвський циркуляр" - Постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках" від 31 червня 1978 р.

В обласних центрах України та в її столиці українські та змішані російсько-українські школи наприкінці 70-х pp. становили лише 28%, а російські - 72% загальної кількості шкіл. Так, у Донецьку не залишилося жодної української школи, схожа ситуація була і в Криму. За 20 років число україномовних шкіл зменшилося на 8,7 тисяч.

Радянський режим прагнув до тотальної русифікації України. 26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів CPСP ухвалила нову постанову - "Про подальші заходи по вивченню російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік". За прізвищем тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС документ дістав неофіційну назву - "Андроповський указ". Всім тим, хто в Україні працював над поширенням й насаджуванням російськомовності, надавалися спеціальні привілеї. Вчителі російської мови і літератури "за особливо складні умови роботи" одержували до заробітної плати 16-процентну надбавку. Мавпуючи Москву, 10 червня 1983 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили аналогічну постанову. Міністерство освіти республіки затвердило "Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки".

Урядова русифікаторська політика спричинила стрімке звуження сфери застосування української мови. Склалося так, що наприкінці 1980-х років у м. Едмонтон (Канада) українських шкіл було більше, аніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи.

Стало звичайним явище звільнення учнів від вивчення української мови. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обґрунтовували своє прохання "слабким здоров'ям дітей" чи просто "небажанням вивчати українську мову". Виростали покоління, які не знали мови своїх батьків і дідів.

Слідом за школою рідну мову ще рішучіше витісняли з вищих навчальних закладів, театрів, господарських, партійних і радянських установ. Більшість газет виходила російською мовою, а частина - у дубльованому варіанті. Одночасно зменшувалася кількість видань українською мовою, у тому числі й для дітей. Якщо, наприклад, у 1960 р. українською мовою в УРСР видавалося 49 % книг, то в 1990 р. їх випускалося лише 20 %. Українська мова, духовність українського народу опинилися на межі зникнення. Значної шкоди збереженню національної свідомості й історичної пам'яті народу завдавало перейменування населених пунктів, експансія російських або зросійщених власних імен і назв установ, підприємств, навчальних закладів та ін. (міста Дніпропетровськ, Кіровоград, Первомайськ, завод "Ленінська кузня", численні "Московські" - майдани, сквери, вулиці, провулки та ін.).

  1. Література і мистецтво: розвиток і застій

Десятирічна "відлига", попри всю свою недосконалість та обмеженість, стала потужним імпульсом розвитку творчості багатьох вітчизняних літераторів і митців.

У 60-80-ті роки українська література поповнилася творами одного із натхненників "шестидесятництва" Олеся Гончара("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові" та ін.). Не завжди рівноцінні, вони тим не менше привертали суспільну увагу, порушували значущі проблеми, а відтак - опинялися в епіцентрі суспільно-політичного життя (роман "Собор"). Тоді ж помітним явищем літературно-мистецького життя були романи і повісті М. Стельмаха ("Дума про тебе", "Правда і кривда", "Чотири броди"), П.Загребельного,автора ледь не перших вітчизняних "бестселерів" ("Розгін", "Диво" та ін.), В. Дрозда ("Катастрофа"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені Млини") та ін. Жвавий інтерес громадськості викликала творчість історичних романістів - Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Раїси Іванченко.

Плідно працювали відомі драматурги - О. Коломієць, М. Зарудний та ін. Новаторські твори І. Драча, Д. Павличка, Ліни Костенко та ін. стали вагомим внеском у модерну українську поезію.

Серед тих вітчизняних літераторів, які не побоялися вступити у двобій із Системою, слід згадати насамперед Василя Стуса - поета, літературознавця й критика. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати поетичну збірку "Зимові дерева".

У другій половині 60-х - у 80-ті роки ЦК КПРС і ЦК КПУ ухвалили низку "літературних" постанов, якими партійні організації зобов'язувалися посилити боротьбу з будь-якими проявами "українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості й місництва". Ці партійні "обіжники" стали знаряддям боротьби з "ухильниками" й "націоналістами" у літературі.

Попри всі обмеження й заборони, владні переслідування, чимало українських літераторів і митців думали насамперед про "вічне", працюючи над вартісною історичною та сучасною для них проблематикою. Так, Г. Снєгірьов написав у 70-х роках відому повість "Ненько моя, ненько" - про сфабрикований процес "Спілки визволення України", яку було видано за кордоном. Справжнім шедевром став опублікований 1980 р. віршований роман Ліни Костенко "Маруся Чурай". У 1981 р. у видавництві "Молодь" була опублікована збірка Василя Симоненка "Лебеді материнства". Не складали зброю й письменники старшого покоління, такі як Б.Д. Антоненко-Давидович.

З великими труднощами пробивало собі шлях у життя новаторство у кінематографі й музиці, образотворчому й театральному мистецтві. Яскравим надбанням національного кінематографа стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, К. Муратової, Л. Бикова та ін. До скарбниці українського кіно увійшли такі талановиті стрічки, як "Тіні забутих предків", "Камінний хрест", "Вечір на Івана Купала","Білий птах з чорною ознакою", "Криниця для спраглих" та ін.

Розвиток українського театрального мистецтва 70-80-х років пов'язаний з іменами таких режисерів, як С. Сміян, А. Скибенко, В. Афанасьев, І. Равицький та ін. Сузір'я талановитих акторів працювали у ці роки на театральній сцені України - Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко та ін.

На цей час припадає пік творчих досягнень таких митців, як скульптор і живописець, збирач української старовини І.Гончар, художники А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук, І. Кулик, А. Рибачук, майстри сцени і кінематографа І. Миколайчук, Б. Брондуков та ін.

Для кожного із них були притаманні високий професіоналізм, почуття громадського обов'язку, любов до рідної землі, національний колорит. І кожний із них виходив за вузькі рамки офіційного методу "соціалістичного реалізму" чи "літературно-мистецьких" постанов "партії і уряду".

Людиною великого таланту, що рано відійшла з життя, зарекомендував себе із перших кроків у мистецтві уродженець Буковини, молодий композитор Володимир Івасюк. Його пісні - "Я піду в далекі го-і ри" (1968), "Червона рута" (1969), "Водограй" (1969) - користувалися надзвичайною популярністю, А пісня "Червона рута" дала назву фестивалю української пісні й музики, котрий від 1989 р. регулярно проводиться в Україні.

Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару (в "українській" період її співочої творчості).

Водночас із справжнім мистецтвом і літературою у цей період існувала, а подеколи й домінувала потужна течія каламутного "мистецтва" й подібної літератури так званого "соціалістичного реалізму", яку всіляко підтримувала й заохочувала численними званнями й нагородами влада. Шалені гроші витрачалися на фільми, вистави, книжки так званої "виробничої тематики", інтрига у яких (як жартували тоді) оберталася навколо проблеми, як споруджувати міст - "вздовж чи поперек річки".

Мистецтво "соціалістичного реалізму" "збагатило" культуру і ландшафт України сумнівної вартості численними монументами "вождеві світового пролетаріату" - Леніну, Жовтневій революції та ін. У 1981 р. у Києві відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу "Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.", на яке завітав "особисто" Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв. Заради спорудження цього комплексу у черговий раз були спотворені дніпровські схили, котрі, до того ж, "прикрасила" постать "Родіни-матєрі". У листопаді 1982 р. у тому ж таки багатостраждальному Києві відкрили аналогічної мистецької якості монумент на честь "возз'єднання" України з Росією.

Література

  1. Дещинський Л.Є., Зінкевич Р.Д., Терський С.В., Батенко Т.І., Гаврилів І.О. Історія України та її державності. — Вид. 4-те, переробл. і доп. — Л. : Бескид Біт, 2008. — 444с.

  2. Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / Віктор Юхимович Король (уклад.,комент.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2002. — 448с.

  3. Баран Володимир Кіндратович. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.) / НАН України; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. — Л., 2003. — 669с. — Тит. арк. парал. укр. та англ. мовами. — Бібліогр.: с. 446-479. — ISBN 966-02-2917-8.

  4. Безотосний Микола Трохимович. Україна в добу сталінщини: історія опору / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. — К., 2002. — 128с.

Loading...

 
 

Цікаве