WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Праця про Петра Могилу - Курсова робота

Праця про Петра Могилу - Курсова робота

"Українські полемісти, маючи завдання обороняти свою віру від навали західніх конфесій та поставлені віч-на-віч з представниками тих конфесій, примушені були шукати самостійного, свосрідного ґрунту для своєї церковно-правної думки. Твердо стоючи на засадах СхІдньої церкви, вони не могли цілковито прийняти ні специфічно-візантійського освітлення тих засад, ні тим більш освітлення московського з його самовпевненим догматизмом, бо характер того й другого не давав спільної мови для полеміки з іншим конфесіональним світом. А ту мову конче треба було знайти, бо полеміка не могла обмежитися лише формальним зазначенням різниці позицій, а мусила заглибитися до самих основ того й іншого світоглядів та переглянути їх цінність з засад-ничого, а саме з догматичного та церковно-правного погляду..." 174).

Висновки

Нині існує певність щодо співавторства Могили трьох вище розглянених творів: "Православне ісповідання віри ", "Требник" і "Літос" (а до цього можна б ще додати "Служебники" з 1629, і 1639 р.) в створенні яких він брав безпосередню участь і погляди цих праць, були його поглядами. Аналогічно як і в дипломатичних переговорах, він був ініціятором і порт-паролем культурно-церковної течії, яка прагнула з'єднати Україну із Західньою Европою, намагався відновити контакт, перерваний татарською навалою, і який у силу історичних подій натрапляв на великі труднощі внутрішнього і зовнішнього характеру, що його не вдалося цілковито знищити.

На ідейному відтинку Могила намагався насамперед усунути ті перешкоди, які відділювали Україну від всілякого зв'язку із Заходом, тому вживав латинську і польську мови, користався із здобутків західньої культури і теології. Згодом він намагався злагіднити розбіжності й зрештою проектував синтезу між Західньою і Східньою Церквами. При всьому він не копіював сліпо західні зразки, бо брав із західніх здобутків тільки те, що було корисне і не заперечувало українській духовости, традиції, обрядів. Позитивне наставления до інших церков не означало, що він недоцінював власну віронауку, чи був готовий на капітуляцію перед наступом Інших ідеологій. Зовсім ні. Ми бачили, що коли хтось нападав на українську церкву, на її обряд, національні питоменності українського народу, тоді він їх обороняв з найбільшою завзятістю ("Літос").

Трудність розпочатих заходів Петра Могили на відтинку зближення церков полягала в тому, що це зближення відбувалося на полі, де пристрасті були найгарячіші і на якому були спроби людей, заходи яких межували з відступництвом. Не зважаючи на всі ці труднощі, Могила не роззброювався і поруч оборонної акції у формі "Літосу", паралельно вів діялог для знайдення форм співпраці з католицькою церквою.

Між безкомпромісовим "Літосом" і податливо-згідливим проектом, що його привіз до Риму о. Валеріян Маньо, є великі розбіжності в справі догматів, але є і деякі спільні моменти, як наприклад, в справі ролі обряду.

З одного боку, різні призначення поданих вище двох мате-ріялів — один як оборона на образливі напади Саковича, а другий як відповідь на чемне звернення папи Урбана VIII — могли мати різну інтерпретацію однієї й тієї самої речі. По-друге, впадає в очі "анонімність" обох матеріялів: перший появився під псевдонімом Євсевія Піміна, що означає " благочестивий пастир", а другий у формі "Думки одного польського шляхтича грецької релігії". Напевне обидва матеріяли були твором колективного авторства, в першому випадку авторами були теологи з "могилянського атенея", в другому — миряни-дипломати; але Могила близько стояв при вирішенні обох акцій. Він залишав однак собі можливість в кінцевій фазі сказати своє остаточне слово. Тому Київський Митрополит не вислав двох ченців — теологів, як це пропонував папа Урбан VIII, а тільки був переданий проект, який лише за твердженнями самого королівського післанця, без ніяких інших потверджень, мав би походити від Могили.

Справа зближення, а згодом і поєднання церков, крім чисто релігійно-теологічного аспекту, включала також інституцїонально-адміністративно-організаційну форму, яка була тісно пов'язана з суспільно-політичними факторами. Треба припускати, що на цьому останньому відтинку Петро Могила виявив себе не менш здібним дипломатом, як і в першій ділянці теологом.

В) ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ

На підставі вище проведеної аналізи та ілюстрації поглядів різних авторів можна уточнити погляди Петра Могили щодо проблеми порозуміння між християнськими церквами та зформулювати його ідею — програму тогочасного екуменізму.

І. Вступні ствердження

1) Всі дослідники епохи Петра Могили згідні в тому, що Великий Київський Митрополит з молодечих років був надзвичайно побожним і відданим своїй прабатьківській прайославній церкві та притримувався в практичному житті проголошених релігійних ідеалів. Він глибоко відчував трагедію роз'єднання братів тісї ж самої віри, а взаємне поборення є не згідне з християнською любов'ю. Сама ж церква як божеська інституція терпить через поділ християн. її універсальний авторитет втрачається, а вплив її у світі значно зменшується. Тому було цілком природно, що Могила вбачав у поділі церков знак їх слабости та що він намірявся у міру своїх сил запобігти цьому станові. Впродовж всієї своєї церковної діяльности він постійно шукав шляхів до примирення і порозуміння, передумов для пізнішого з'єднання — унії.

2) По своїй вдачі, за деякими рідкими винятками, Петро Могила був схильний до мирного полагодження конфліктів, непорозумінь. За часів Могили продовжувалася полеміка між двома таборами, одначе він намагався надати цьому словесному двобоєві більше гідности, скерувати його на шлях об'ективности і діловос-ти, відкидаючи образи, особисті обвинувачення, причепливість, групову завзятість. Йому були чужі виключність і фанатизм; як обережний дипломат, він шукав компромісу в другорядних справах, захищаючи з завзяттям речі, які уважав єуттсвими. Саме таким підходом у спірних питаннях, від яких більшість тікала, він шукав шляхів для їхнього вирішення. Енергійно захищаючи східній обряд, внутрішню незалежність української церкви, він, однак був готовий знайти компроміс у справі догм, в тому числі також визнати примат папи серед патріярхів. Він не завагався, проти загальної думки, взяти за зразок для своєї школи систему навчання єзуїтських колегій, а за викладову мову — латинську, тільки щоб підвищити рівень освіти духовенства православної церкви.

3) Своїми родинними зв'язками, вихованням, світоглядом та суспільно-політичною концепцією, Петро Могила був людиною західньої формації, пов'язаний, із західньою культурою і духовіе-тю. Тому він був чужий і зненавиджений Москвою та понині несприятливим для типово-російських церковників і дослідників (Е. Голубінський, Ґ. Флоровський, А. Карташев та більшість советських дослідників). Він також відкидав ідею возз'єднання України з Росією, про що так шкодував П. Куліш і про що згадують совєтські підручники. Про західню оріентацію згадус і І. Огієнко: "В своїх виданнях П. Могила так само дотримувався національного напряму, як і його попередники. Але Могила вже обома руками бере, що краще, з Заходу, перероблюючи його на своє українське. Західній вплив за час Могили дуже вже помітний на лаврських виданнях. Так само Могила перший заклав при Печерській друкарні латино-польський відділ..."175).

Так само цто орієнтацію Могили відзначає М. Возняк, характеризуючи значення київської колегії для України: "Тут усе клали натиск на знання латинської мови й це з одного боку давало українцям ключ до скарбниць західньо-европейської думки, з другого давало їм сильну зброю в боротьбі з ворогами православія. В усякім разі київська колегія вливала в своїх вихованців симпатії до європейської літератури й науки" 176). Ця західня орієнтація П. Могили сприяла у його посередніх контактах з Римською церквою, а остання покладала надії саме на особу київського митрополита. Цю обставину згодом використали деякі несумлінні дослідники (Я. Суша, А. Ґепен) щоб приписувати Могилі відступництво від православія.

4) Позитивне наставления Петра Могили до здійснення порозуміння з католицькою церквою та його контакти по цій лінії в ніякій мірі не захитали його відданости та посвяти Православній Церкві, для якої він віддав всі свої сили і знання та постійно змагався за її зміцнення. Це підтверджують ряд дослідників. Румунський історик П. П. Панаітеску пише: "Західня культура не означала в концепції Могили зближення до католицизму, але була зброєю, яку йому позичалося, щоб йому (католицизмові — А. Ж.) ставити опір" 177). Такого самого погляду притримується і А. Аманн, який уважає що Могила: "Стояв в середині польсько-західньої культурної течії, яка тоді розливалася на східньо-слов'янські країни цієї держави (Польщі); але проте ця течія його не захопила, тільки як розважливий розум, він старався нею оволодіти та її зробити корисною для " Православія ", якого він кріпко тримався" 178). Не засуджував Могилу за його запозичення в католицькій церкві і митрополит Василь Липківський, який у своїй новорічній проповіді закликав: "Приклад Петра Могили навчає нас далі: непохитно стоючи на ґрунті Православної Віри, сміливо користуватись для життя й піднесення всіма кращими здобутками людства, навіть своїх ворогів, щоб їхньою зброєю їх же перемагати. Сам митрополит Петро Могила, хоч вперто боровся з католицтвом, але вільно перейняв від нього багато, що вважав корисним для життя Православної Церкви..." 179).

Loading...

 
 

Цікаве