WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України - Курсова робота

Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України - Курсова робота

Завершальним актом діяльності відділів АК у операції "Буря" стали спільні дії з радянськими підрозділами у боях за Львів 26–27 липня. Незважаючи на певні заслуги АК у спільній боротьбі з німцями, радянське командування зажадало від командуючого обшару полковника В. Філіпковського, щоб він своїм наказом розформував загони, що й було зроблено. Самого В. Філіпковського разом з кількома офіцерами, а також окружного Делегата уряду було заарештовано. Рядових змусили приєднатись до армії генерала З. Берліна.

З визволенням Радянською Армією Західної України польське підпілля тут в основному було знищено.

Отож, Польський Рух Опору був представлений великим розмаїттям підпільних організацій, об'єднаних спільною метою – відновлення незалежності польської держави в довоєнних кордонах.

4.2 Співпраця польського та українського антинациського руху опору на території Західної України

Позиція українських політичних сил стосовно співпраці з польськими патріотами була не однозначною. Представники уряду УНР в екзині схилялися до співпраці з поляками, вбачаючи в останніх союзника в ймовірній боротьбі західних держав з СРСР. Емігрантський уряд УНР через свого представника В. Солов'я підтримував контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду на чолі з В. Сікорським. На протилежних позиціях стояли представники ОУН. Вони відкидали будь-яку співпрацю з поляками, вбачаючи в них окупантів українських земель. Керівники ОУН у своїх сподіваннях на відновлення Української держави покладались на Німеччину, що перемогла Польщу і в перспективі повинна перемагати СРСР.

Крім того окремі українські політичні кола, зі вступом більшовиків на територію Західної України, сподівались на звільнення від польського гніту та побудову незалежної Української держави. Та ці сподівання швидко розвіялись через реалії сталінської репресивної системи.

Не зважаючи на різні політичні інтереси, українського та польського підпілля, між ними мали місце переговори про співпрацю. Про порозуміння між поляками та українцями, покращання відносин між ними йшлося під час зустрічі представника польського підпілля Владислава Піховського з митрополитом УГКЦ Андрієм Шептицьким у квітні, а потім у червні-липні 1940 року. Реального втілення в життя ці розмови не мали. Необхідність подальших переговорів усвідомлювали як представники польського так і українського підпілля.

Відбувалися зустрічі представників польського підпілля з тими українськими політичними діячами, які до 1939 року займались легальною політичною діяльністю в Польщі – М. Рудницьким, В. Мудрим, В. Горбовим, С. Скрипником. Ці розмови велися в період з серпня по жовтень 1941 року.

Під час перших польсько-українських зустрічей сторони вивчали одна одну. Ініціатива таких переговорів у 1941–42 роках належала ЗВЗ-АК, зокрема польська сторона була представлена комендантом 3 обшару АК генералом К. Совіцьким, Я. Дем'янчуком, розвідником, підполковником Г. Погоским, С. Бездек, М. Кіровським. З українського боку організацією зустрічі займався капелан УГКЦ Й. Кладочний. У переговорах брали участь члени ОУН Є. Вреціона, З. Матла, М. Степняк.

В ході переговорів порушувалися питання припинення антипольських виступів з боку українців, ставилась пропозиція порозуміння між обома підпільними структурами та створення спільного фронту проти німців. В результаті обидві сторони ні до чого не домовились, лише визнали, що взаємна боротьба між польським та українським народом на руку німцям.

У переговорах з польським підпіллям брали участь члени закордонної референтури Проводу ОУН, якою керували о. І. Гриньох, а згодом М. Лебідь. Переговори здійснював також Мирослав Прокоп. Ці розмови велися в другій половині 1943 і в першому кварталі 1944 р. Та попри часті представницькі зустрічі тісної співпраці між українським та польським підпіллям на антинациському фронті не відбулося.

Найголовнішими причинами були наступні:

Поляки вважали українців – вихідців з Західної України польськими громадянами, які мали би підтримувати їх у боротьбі за незалежність Польщі. Однак українці прагнули до створення власної незалежної Української держави. У свою чергу представники польського підпілля не хотіли миритися з втратою "східних кресів" і визнавати права українців на власну державу. Хіба у майбутньому на землях УРСР, без Західноукраїнських земель.

Ще однією перепоною до порозуміння були завдані у минулому кривди українцям збоку поляків.

Підпілля ОУН не хотіло входити в конформацію з німцями сподіваючись, що останні допоможуть відновити українську державу.

З 1943 р. на заваді домовленостям стали сподівання поляків на відродження Польської державності, можливо з східними кресами, завдяки перемогам Червоної Армії.

Покладаючи певні надії на СРСР польське підпілля усе ж продовжувало переговори з українськими національними колами. Зокрема, на початку березня 1944 р. у місті Львові відбулися польсько-українські переговори. Українська сторона була представлена І. Гриньохом, Є. Вренцьоною, А. Андріївським, польська – командиром львівської округи АК. Проте реальних результатів ці переговори не дали і українсько-польське протистояння продовжувалось.

Враховуючи безкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН в роки війни стосовно поступок на користь один одному в територіальному питанні, навряд чи можна стверджувати, що у них був шанс досягти згоди, налагодити співпрацю і уникнути або принаймі припинити кровопролиття. Історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбаних раніше земель або тих, які вважали своїми. Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що не їхніми зусиллями вирішуватиметься питання майбутньої державницької приналежності Західної України, постали реальні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте вже було пізно.

Дещо інакше розвивалася співпраця комуністичних течій польського та радянського руху опору. В основу співпраці тут лягла спільна ідеологія та координування діяльності збоку Москви.

Одним з яскравих прикладів співробітництва польських та українських антинацистів є допомога збоку Польської Партії Робітничої – українській підпільній комуністичній організації "Народна гвардія імені І. Франка", центр якої розташовувався у місті Львові. Ця праці була досить тісною про що свідчить телеграма секретаря ЦК ППР Павела Тінзера голові виконкому комінтерну Г.М. Димитрову від 15. 06. 1943 р. В ній, зокрема сказано: "Рік тому товариші зі Львова звернулися до нас з проханням організувати у них роботу. Враховуючи, що вони не мають зв'язку з КП У і що в цей час там починають активізуватись різні реакційні українські і польські організації, ми подали їм допомогу в людях, матеріалах і грошах, заявивши, що до встановлення ними зв'язку з КП У ми організуємо боротьбу українських і польських мас проти гітлерівських загарбників, за відновлення вільної Радянської України".

Представники польського та українського прокомуністичного антинациського підпілля закликали українських і польських націоналістів об'єднати зусилля в боротьбі проти спільного ворога – Нацистської Німеччини. Чимало поляків перебувало в підпільно-диверсійній групі, яку організував у Золочівському районі на Львівщині військовий лікар Опанас Кундіус, а також у деяких дрібніших організаціях, які на той час почали діяти у Львівській області. Один з польських партизанських загонів був створений з'єднанням Наумова в березні 1944 р. під командуванням ст. лейтенанта Мороза і капітана Мурашкіна, у кількості 43 чоловік. Загін мав діяти в районі Старих Мостів Львівської області.

Отож, як ми бачимо співпраця на основі спільної ідеї та керівництва ефективніше, ніж коли вона розглядається крізь призму національної ідеї.

Складнішим постає питання співпраці польського національного підпілля з радянськими силами.

На початковому етапі війни ставлення польського національного підпілля до радянської влади було досить суперечливим, а часто і ворожим. Адже органи НКВС розгромили основні сили польського підпілля у 1940–41 роках на території Західної України.

Одним з перших документів, що регламентував співпрацю польського підпілля з радянським урядом, стала угода "Про союз з СРСР", підписана головою польського емігрантського уряду Сікорським 30 липня 1941 року під тиском англійського уряду.

Крім того радянський уряд вів переговори з Польським еміграційним урядом в Лондоні, але серйозних результатів вони не дали. Тому до 1943 року співпраця АК з червоними партизанами, здійснювалась лише на рівні місцевої ініціативи, так само як домовленості про тимчасову співпрацю АК і УПА, УПА і червоними партизанами.

Факт співпраці з радянськими партизанами польських підпільників згадує у книзі "Люди з чистою совістю" учасник "Карпатського рейду" П.П. Вершигора. Він подає фрагмент розмови польського священика з монахом: "Вацек! Ти зараз поїдеш до Бучача. Вацек! Ти зробиш для пана полковника вивід. Так зробиш, як би зробив то для війська польського" П.П. Вершигора наводить конкретні факти допомоги польських залізничних робітників при підриві моста у селі Бірки на Тернопільщині та поляків-інженерів під час ліквідації нафтових вишок на Станіславщині.

Loading...

 
 

Цікаве