WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Аналіз наукової спадщини М.Костомарова - Курсова робота

Аналіз наукової спадщини М.Костомарова - Курсова робота

Костомаров - автор "Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей" (т. І-З, 1874-76). Він - засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який,на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці Костомарова: "Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества", "История казачества в южнорусских народных песнях" та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - "Кобзар". К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів "Основа", "Отечественные записки", "Современник", "Вестник Европы" та ін. видань. Костомаров - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подїї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії "Співець Митуса", "Ластівка", "Дід пасічник"; історичних драми "Сава Чалий", 1638 і трагедії "Переяславська ніч", 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - "Сорок лет" (1840), "Сын" (1865), "Холоп" ( 1878), "Черниговка" ( 1881 ) та ін. [див.:2, с.358].

2.2 Історіософська концепція М.Костомарова

"Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації" [16, с.14].

"Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу" — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. При цьому починати потрібно "з вивчення свого російського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі... то і вирішив почати з його малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах і записках, а й в живому народі [див.: 18, с.220-221].

"Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти "народну історію" (як він це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державного життя, що притягало увагу інших істориків, - він хоч нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження"[див.: 1, С.ІІІ ].

Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе "Звичайна схема "русской" історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства".

Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: "...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були заложені в його молодечих "Книгах битія Українського Народу", і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій" [див.: 1, С.ІV ].

2.3 "Дві руські народності"

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі "Дві руські народності". Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала "створювати поміж собою добровільні товариства", існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і "внутрішні принципи" чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя[див.: 16, с.14-15].

2.4 М.І. Костомаров про козацтво

Дослідженням козацтва як соціально-політичного явища України займалось багато вчених. Але одне з найбільш обгрунтованих вивчень козацтва провів представник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні. [див.: 9, с.95].

У науці існує декілька теорій виникнення та розвитку козацтва. На основі багатьох наукових досліджень М. Костомаров розробив свою теорію. Підтримуючи точку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категорію соціально-політичну та історичну, а не етнічну. Причиною його виникнення М. Костомаров вважав зовнішні фактори - напад татар на Україну і гноблення народу Литвою та Польщею. Він глибше вивчив соціальні процеси, що виникали в середовищі козаків, проаналізував структуру козацтва, вказавши на поділ козацького стану в другій половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту"[див.: 13, с.47 ].

М. Костомаров вважав, що на Україні козацтво одержало поширення у зв'язку з її своєрідним географічним положенням (найбільш сприятливий клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею" [див.: 12, с. 49]

Loading...

 
 

Цікаве