WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Голодомор 1932-1933 рр.на Полтавщині - Курсова робота

Голодомор 1932-1933 рр.на Полтавщині - Курсова робота

Полтавщина з її роботящим хліборобським населенням, прекрасними родючими ґрунтами здавна належала до основних житниць країни. Протягом 1906-1915рр. Полтавська губернія щорічно давала 144,5 млн. пудів хліба, в тому числі 44 млн. товарного зерна. Товарна продукція сільського господарства вироблялася у поміщицьких та великих селянських господарств.

Радянське законодавство ввело серйозні обмеження для заможних господарств щодо використання найманої праці. Внаслідок цього число селянських господарств на Полтавщині, що наймали строкових сільськогосподарських робітників в 1924 році, складало 2,7% в той час, як у 1917 році таких господарств було 6,6%.

В радянській історіографії, починаючи з 30-х рр., постійно насаджувалася теза, що нібито одноосібні селянські господарства ще до початку суцільної колективізації вже повністю вичерпали можливості для свого подальшого розвитку, внаслідок чого намітилась деградація сільськогосподарського виробництва і це, зокрема, виявилось у хлібозаготівельній кризі 1928-1929рр.

На Полтавщині успішно розвивались різні форми селянської кооперації – сільськогосподарської, споживчої, кустарно-промислової. Досить давні і міцні коріння мала сільськогосподарська кооперація. Найстаріше товариство сільськогосподарської кооперації, "Полтавське товариство сільського господарства" тут було засноване ще в 1865 році. До 1913 року в Полтавській губернії налічувалось 307 товариств сільськогосподарської кооперації. Через кооперацію селянин поєднував інтереси власного індивідуального господарства з інтересами інших членів кооперативних товариств, задовольняв свої потреби у кредитах, отримував чистосортне насіння, племінну худобу, складні машини і реманент, збував свою сільськогосподарську продукцію. Сільськогосподарська кооперація повністю будувалася за принципом добровільного членства і користувалася підтримкою з боку селянства.

Набагато складнішою була справа із сільськогосподарськими колективними господарствами (колгоспами), які теж включалися в систему сільськогосподарської кооперації. Колективні господарства об'єднували не більше одного відсотка селянських господарств, практично не давали товарної продукції і існували завдяки матеріальній підтримці з боку держави. Та, незважаючи на підтримку з боку держави, справи в колгоспах йшли невтішно. Трудова дисципліна занепала. Настрій у колгоспників був гнітючий. Була національна ворожнеча. Болгари не мирилися з українцями, українці не мирилися з болгарами. Сварки, лайки, бруд, безгосподарність, цілковитий занепад – ось на що захворіли колгоспи на кінець 1929 та початок 1930 року. Вони з агітатора за колективізацію перетворилися у агітатора проти колективізації. [9]

Практичне здійснення сталінського варіанту соціалістичної індустріалізації вимагало величезних коштів, які держава сподівалася отримати, зокрема, і шляхом встановлення своєрідного "зверх податку на село". Він забезпечувався високими цінами на промислові товари, що споживались селянами, і низькими – на сільськогосподарські. В результаті село змушене було продавати державі хліба все більше, не отримуючи за нього еквівалентної оплати. І вже в час хлібозаготівельної кампанії 1927-1928рр. сталінському керівництву довелось зіткнутися з опором селянства, що не бажало продавати зерно за низькими цінами. У відповідь на це, починаючи з 1928 року, щодо заможної частини селянства стали застосовуватись надзвичайні заходи позаекономічного примусу, які особливого розмаху набули в 1929 році.

Не менш обтяжливим для заможного селянства було і так зване самооподаткування. Закон "Про самооподаткування населення на задоволення його громадських потреб" був виданий ВУЦВК 2 січня 1928 року. На відмінну від попередніх законодавчих актів про самооподаткування цей закон мав яскраво виражений класовий характер. Шкала, що визначала грошовий внесок (пай), була побудована за принципом зростаючої прогресії у залежності від прибутковості господарства. Біднота і частина маломіцних середняцьких господарств від самооподаткування звільнялись. Для того, щоб сплатити сільськогосподарський податок і самооподаткування, заможним господарствам доводилось продавати не тільки зерно, але й частину худоби та реманенту. Для таких господарств було зрозуміло, що шляхом посиленого оподаткування влада фактично взяла на експропріацію їх господарств.

Рік "великого перелому" характеризувався остаточним відступом до політики "воєнного комунізму". Початок форсованої колективізації збігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству.

1.2.Колективізація сільського господарства

1929 рік був роком крутого повороту політики Політбюро ВКП(б) взагалі, а на Україні – особливо. Партія взяла курс на знищення "куркуля як класи" та на колективізацію сільського господарства.

Що ховалося під цими формулами? Чого хотіло Політбюро комуністичної партії, цей найжорстокіший диктатор Росії – СРСР? В московському Політбюрові ВКП(б) йшлося про те, щоб землю у селян одібрати, а самих селян примусово спролетаризувати, перетворити їх (хоч і з дрібних, а все ж самостійних господарів) на звичайних робітників, які працювали б на державній землі, які б не мали жодних власних засобів виробництва, які позбавлені були б будь-яких прав на продукти своєї власної праці. А для чого це було потрібно? Це потрібно було для того, щоб, по-перше, задурно забирати у селянства увесь урожай сільськогосподарських продуктів, залишаючи самому виробникові лише голодну норму харчів, а іноді й того менше, для того, щоб довести визиск селянської маси до найвищої міри. По-друге, щоб цілком узалежнити багатомільйонову селянську масу від себе, від своїх партійних агентів-урядовців і цим зробити її, цю селянську масу, зовсім безвільною, слухняною, нездатною навіть на пасивний опір. А цей то опір у різних його формах саме на Україні (з часу пробудження українського народу до вільного незалежного й свідомого політичного життя в 1917-1919рр.) – ніяк не зникав після московської окупації України. Не зникав, не зважаючи на всі жорстокості окупаційного режиму, протягом десятка років. Для того щоб, цей процес пограбування селянства не виглядав дуже чорно, особливо для закордонного пролетаріату, придумано відповідні формули: "знищення куркуля як класи" і "колективізація сільського господарства".

Із середини 1929 року почав впроваджуватися курс на суцільну колективізацію сільського господарства, що на практиці перетворилося на примусове усуспільнення засобів виробництва селян у колгоспах. Тих, хто відмовлявся вступати до колгоспу, прирівнювали до куркулів та їх посібників. Одних судили, інших цілими сім'ями, відібравши все майно і продукти, відправляли до Сибіру, декого висилали в інші села, але без майна, й поселяли в хати найбідніших селян. Позбавлені всього необхідного для прожитку, люди бідували, голодували. Всі біди поглиблювало ще й те, що для "розкуркулювання", "викачки" хліба та інших продуктів залучалися здебільшого малограмотні люди, а нерідко й нечесні елементи, дармоїди, які прагнули поживитися за рахунок майна та худоби розкуркулених селян. Люди змушені були вступати до колгоспів. Ставши не з своєї волі колгоспником, учорашній селянин-одноосібник у колгоспі почував себе швидше батраком, ніж господарем, а це в свою чергу породжувало незацікавленість станом справ в артілі, безвідповідальність, низьку трудову дисципліну. В 1932 році різко зросла кількість колгоспників, які не бажали брати участь в суспільному виробництві, почастішали випадки масових виходів із колгоспів. У с. Підлужжя Кременчуцького району органи робітничо-селянської інспекції провели з'ясування мотивів, за якими 90 колгоспників вийшли з артілей ім. "Червоних партизан" та ім. Шевченка. За словами самих колгоспників, вони виявилися такими:''1) в колгоспі грабують; 2) ми голодні, не в змозі працювати; 3) дуже важкі норми виробітку, їх не можливо виконати; 4) немає зиску працювати в артілі; 5) погане громадське харчування'.[5] Як приклад, наведемо декілька статей опублікованих в газеті "Більшовик Полтавщини" за 6 квітня 1933 року.

Громадське харчування занедбали.

Організація правильного громадського харчування є невід'ємна частина вчасного проведення весняної сівби. Цього не розуміють керівники колгоспів Мачуської сільради. Майже по всіх артілях кухні та їдальні не обладнані. Казани давно пора ладити. У приміщеннях брудно. Столів немає, ложок та мисок не вистачає. Правління не турбуються про обладнання їдалень та про налагодження справи громадського харчування. Цим самим вони зривають успішне проведення більшовицької сівби. Сільраді та партосередкові рішуче треба перевірити справу громадського харчування по колгоспах і домогтися негайної ліквідації всіх неполадків.

Loading...

 
 

Цікаве