WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр. - Курсова робота

Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр. - Курсова робота

Вихід агресивних держав з Ліги Націй і їх курс на гонку озброєнь зробив дальшу роботу конференції по роззброєнню безперспективною. Адже роззброєння мислиме лише як загальне, принаймні для всіх великих . країн. Жодна країна не стане на шлях роззброєння в той час, коли інша не тільки не роззброюється, а посилює гонку озброєнь.

1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів

Відвертий курс фашистської Німеччини на мілітаризацію вимагав від миролюбних країн вжиття негайних кроків для зміцнення безпеки в Європі. Оскільки з'ясувалася неможливість укладення багатостороннього колективного пакту взаємодопомоги, радянська дипломатія бере курс на консолідацію сил тих європейських країн, які давали згоду на співробітництво з СРСР у боротьбі проти загрози агресії. Такими країнами були Франція Іта Чехословаччина.

Наприкінці березня 1935 р. радянський повпред в Парижі В. П. Потьомкін поставив перед Лавалем питання про укладення франко-чехословацько-радянського договору про взаємну допомогу. Однак Лаваль зайняв негативну позицію щодо цієї ідеї, посилаючись на те, нібито такий пакт наштовхнеться на опозицію в парламенті. Радянська пропозиція переконливо свідчить про те, що СРСР прагнув використати найменші можливості і боровся саме за колективний договір, за створення системи колективної безпеки в Європі. [4;150].

Через кілька днів Лаваль вручив радянському повіреному проект не колективного договору, а двосторонніх угод про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР Чехословаччиною. Стаття перша проекту передбачала, цо у випадку, коли одна з договірних сторін стане об'єктом нападу, загрози або побоювання нападу з боку будь-якої європейської держави, друга сторона зобов'язується подати договірній стороні допомогу відповідно до рішень, які'ухвалить Рада з метою виконання зобов'язань, сформульованих у статті 10 Статуту Ліги Націй. Стаття друга проекту зобов'язувала договірні сторони подавати одна одній допомогу відповідно до рішень, прийнятих Радою згідно з другою частиною статті 16, яка передбачає застосування статей 16 та 17 Статуту Ліги Націй проти будь-якої європейської держави на користь одної з договірних сторін.

Французький проект двосторонніх угод мав істотні недоліки. По-перше, він ставив взаємодопомогу в залежність від складної і тривалої процедури в Раді Ліги Націй, що позбавляло жертву агресії негайної допомоги. По-друге, проект не передбачав кроків договірних сторін в тому випадку, якщо Ліга Націй не прийме певних рішень. На ділі проект Лаваля ставив виконання зобов'язань пактів взаємодопомоги в цілковиту залежність від Ліги Націй.

Нові французькі пропозиції свідчили про хитання Лаваля, що викликало гостру критику з боку прогресивних кіл Франції. Пертінакс, критикуючи позицію Лаваля, писав, що Лаваль висунув 30 березня 1935 р. проект договору, позбавлений дійовості і оснований лише на резолюціях Ради Ліги Націй, які ніколи не будуть прийняті через відсутність одноголосності в Раді.[4;151]

Хитання Лаваля в ці дні проявилося також в його заграванні з Польщею, що займала негативну пронімецьку позицію відносно проблеми колективної безпекї в Європі.

Як тільки у Варшаві стало відомо про те, що запланована поїздка Лаваля до Москви, польський посол у Франції Хлаповський 2 квітня за дорученням Бекаї негайно зустрівся з Лавалем і передав йому запрошення відвідати Варшаву на шляху до Москви, Лаваль з задоволенням прийняв його. В розмові з Хлаповськиї Лаваль не приховував, що бажав би спочатку відвідати Варшаву, але послідовність одержаних запрошень може "примусити" його їхати спочатку до Москви.

В донесенні від 5 квітня 1935 р. Беку Хлаповський писав: "Пан Лаваль ставиться до Радянської Росії не з таким ентузіазмом, як деякі інші члени французького уряду. Змушений однак прийняти проект цієї поїздки. (йдеться про поїздку до Москви.—В.Б.), Лаваль намагався відкласти її, а зрештою вирішив змінити її характер шляхом одночасного відвідання Варшави". Як видно з цього документа, хитання Лаваля між Москвою і Берліном, його прагнення "не посваритися" з Німеччиною і Польщею через зміцнення відносин з СРСР не були секретом для німецької та польської дипломатії. "Треба констатувати,— писав Хлаповський Беку,— що Лаваль в нинішній зовнішній політиці Франції представляє елемент поміркованого і певного реалізму".

Нещирість Лаваля у Переговорах з СРСР відмічає і Едуард Ерріо у своїх мемуарах. "Лаваль,—писав в ці дні Ерріо,— хоче вести переговори з Совєтами лише для того, щоб підтримати Малу Антанту і перешкодити німецько-російській угоді. Але в глибині душі — і він визнає це — він боїться можливого впливу більшовицької армії на французьку армію".

Однак під впливом тривожних повідомлень з Берліна у впливових колах Франції в цей період перемагає лінія на зміцнення співробітництва з СРСР. Цей курс відповідав національним інтересам безпеки Франції.

4 квітня 1935 р. державний міністр Едуард Ерріо відвідав радянського посла, щоб обговорити умови франко-радянської угоди .

6 квітня радянський посол в бесіді з Лавалем знов підкреслив, що позиція Радянського Союзу полягає в укладенні колективного договору. Ідею тристороннього франко-чехословацько-радянського договору про взаємодопомогу радянська сторона відстоювала і 8 квітня під час нової зустрічі радянського посла з Лавалем, коли Лавалю було вручено заяву Радянського уряду щодо-переговорів про Східний пакт. Проаналізувавши всю тривалу історію переговорів про укладення Східного пакту і констатуючи безрезультатність і нез'ясованість проблеми, Радянський уряд твердо поставив перед французьким урядом питання, чи продовжує він залишатисі на базі пропозицій Поль-Бонкура та. Варту, а також Женевського протоколу від 5 грудня 1934 р. [4;152].

Радянський уряд пропонував:

1) негайно приступиті до укладення пакту взаємодопомоги військами і всіма засобами економічних санкцій з тими із раніше накреслених учасників Східного пакту, які цього бажають, залишаючи можливість для Німеччини і Польщі приєднатися до пакту;

2) одночасно з укладенням означеного пакту запропонувати Німеччині і Польщі підписати ра. зом з його учасниками колективний договір про взаємо. допомогу в розумінні допомоги не військами, а озброєнням і усіма видами економічних санкцій проти нападаю чого;

3) передбачити можливість анулювання цих пактів у разі здійснення у майбутньому більш широкого колективного пакту'про взаємну допомогу;

4) визнати необхідною участь СРСР у роботі конференції в Стрезг при обговоренні питання про Східний пакт.

Всі радянські пропозиції від 8 квітня 1935 р. були спрямовані на створення широкої системи колективної безпеки. Конструктивність радянської зовнішньої політики яскраво проявилася у згоді врахувати класовийі страх польських правлячих кіл перед переходом радянських військ через територію Польщі, а тому обмежитиі принцип взаємодопомоги у пакті з участю Німеччини і Польщі тільки допомогою озброєнням і економічними! санкціями проти агресора.

Рішуча позиція СРСР примусила Лаваля поставити це питання на розгляд французького уряду. Французький уряд прийняв рішення підписати з СРСР двосторонній пакт взаємної допомоги не пізніше 1 травня 1935 р. квітня 1935 р. французьке агентство Гавас, а 12 квітня ТАРС повідомили громадськість про досягння угоди щодо укладення пакту взаємодопомоги між Францією і СРСР.

Досягнення принципової угоди про укладення пакту мало, безумовно, велике значення і знаменувало важливу віху на шляху боротьби за зміцнення безпеки в Європі. Однак треба констатувати, що прагнення Радянського Союзу укласти принаймні тристоронній колективний договір наштовхнулося на опір французької сторони і мети не досягло. Крім того, запропонований французьким урядом проект двостороннього договору мав істотні недоліки.[13;73]

10 квітня 1935 р. Народний Комісаріат закордонних справ запропонував радянському послу у Франції добиватися при підготовці тексту пакту таких умов:

1) передбачити подання негайної військової допомоги у випадках явної агресії до з'ясування рішення Радою Ліги;

2) включити в пакт радянське визначення агресії, прийняте в Лондонських конвенціях;

3) встановити спільне для обох країн тлумачення статті 16-ої Статуту Ліги в розумінні обов'язковості як військових, так і економічних санкцій без відповідної постанови Ради Ліги [4;153].

Звістка про те, що в найближчий час буде укладено франко-радянський пакт про взаємодопомогу, викликала гострі нападки з боку німецької та японської преси. Офіціозна німецька газета "Дейче Діпломатіше Політише Корреспонд'енц", виступаючи в ролі "борця" за інтереси Ліги Націй, писала, що "політика Москви і Парижа приведе не до посилення авторитету і впливу Ліги Націй, а до її дальшого фактичного та морального падіння". Німецькому офіціозу вторили японські газети "Асахі" та "Іоміурі", також роблячи наголос на те, нібито угода між Францією та СРСР приведе до послаблення Ліги Націй. Характерно, що в ролі охоронця інтересів Ліги Націй виступили саме фашистська Німеччина та імперіалістична Японія — агресивні держави, які давно вже залишили Лігу Націй і не мали до неї ніякого відношення. Виступи "на захист" Ліги розраховувалися на розпалювання атмосфери недовір'я і підозри до франко-радянського зближення.

Loading...

 
 

Цікаве