WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Паризька мирна конференція - Курсова робота

Паризька мирна конференція - Курсова робота

Керівники Паризької конференції не жаліли слів, щоб вихваляти своє рішення. Вони заявляли, що держави, які отримали мандат на управління колишніми володіннями Туреччини на Арабському Сході, будуть піклуватись про прогрес та процвітання народів цих територій, а коли той чи інший народ дозріє під опікою мандатних „добродіїв", він отримає право на повну незалежність. Реальне життя показало, що дійсність дуже далека від цієї рекламної картинки. За допомогою мандатної системи вуалювалося, приховувалося фактичне збереження колоніальної системи, навіть по відношенню до цієї найбільш розвинутої групи країн колоніального світу.

У ще більш ясній формі це відносилось до іншим територіям, які розподілялись. До другої групи – „групи В" – були включені колишні колонії Німеччини у Східній Африці (які незабаром стали називатися Танганьїкою), в Центральній Африці (Руанда–Бурунді), а також німецька Південно–Західна Африка. Ця група територій не отримувала навіть формальної незалежності. Вони повинні були управлятися власниками мандатів на умовах заборони торгівлі рабами, зброєю, алкоголем, а також на умовах захисту свободи совісті та релігійних переконань підмандатного населення. Нарешті, до третьої групи – „групи С" – увійшли колишні колонії Німеччини в Західній Африці (Того, Камерун) та в Тихому океані (східна частина Нової Гвінеї з прилягаючими островами, західна частина архіпелагу Самоа, а також архіпелаги, розташовані на північ від екватору – Каролінські, Маріанські та Маршаллови). Ці найбільш відсталі регіони повинні були управлятися за законами держави, яка володіла мандатом, як складова частина її території.

Зрозуміло, що розповсюдження мандатної системи на ці дві групи країн фактично повністю зберігало колоніальне гноблення. Тому цілком справедливою була оцінка сутності мандатної системи, яка була дана В.І.Леніним в тому ж 1919 р. Він писав: „Коли кажуть про роздачу мандатів на колонії, ми прекрасно знаємо, що це – роздача мандатів на розкрадання, грабіж, що це – роздача прав мізерної частини населення землі на експлуатацію більшості населення земної кулі". Мандати на управління територіями усіх трьох груп були розподілені у вузькому колі представників великих держав, практично „великою трійкою". Вони лише офіційно були видані тим або іншим державам від імені Ліги Націй. Отже, в цьому питанні одержала перемогу стара, традиційна імперіалістична практика, яку особливо захищав Клемансо і яку, може бути, не так відверто підтримував Ллойд-Джордж, а більш цивілізаційні плани, які висувалися Вільсоном, були багато в чому вихолощені і стали фактично лише декларацією.

Таким чином, на Паризькій мирній конференції 1919 р. розгорнулась запекла боротьба між найкрупнішими державами з усіх питань, які там обговорювалися. Неодноразово робота конференції опинялась під загрозою зриву. Президент США неодноразово загрожував виїхати до Америки і навіть замовляв теплохід для від'їзду до Нью-Йорка. З тими або іншими загрозами неодноразово виступали і Ллойд-Джордж, і Клемансо. З набагато меншим успіхом до ультиматумів намагались звертатись голови інших делегацій, які не входили до „великої трійки". Так, наприклад, італійський прем'єр-міністр Вітторіо Орландо на початку утримувався від активної участі у сперечаннях, чекаючи того моменту, коли Англія і Франція почнуть виконувати свої обіцянки, які були дані Італії з її розрив з Троїстим союзом та за її перехід на бік Антанти в роки Першої світової війни. Проте італійська делегація дуже скоро переконалася в тому, що „велика трійка" зовсім не має намір рахуватися із зазіханнями Італії на деякі території на Балканах та в Малій Азії. Орландо намагався розіграти „благородне обурення" і на чолі усієї делегації демонстративно залишив зал засідань. Проте дуже скоро, до свого жаху, він переконався, що цей акт італійської делегації залишився непомітним. Тому італійський прем'єр вимушений був повернутися на конференцію та зробити вигляд, що нічого не сталося.

Якщо країни-переможниці, в першу чергу Англія, Франція та США, все ж кінець кінцем домовилися між собою та опрацювали узгоджені умови мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками, то це багато в чому пояснювалось тим, що в післявоєнному світі все більш посилювались прагнення до кардинальної трансформації існуючого ладу, зростав вплив ідей соціалістичного переустрою суспільства, який ще більш посилився під впливом Жовтневої революції в Росії. При обговоренні будь-якого питання на Паризькій мирній конференції існування та активні дії Радянської Росії не могли не впливати на хід та результати дискусії. Як вдало замітив один з політичних діячів США, пізніше президент, Герберт Гувер, „примара більшовистської Росії майже щоденно бродила залами мирної конференції". Керівні діячі великих держав серйозно боялися, що розвиток революційного руху може перекинути усі плани післявоєнного переустрою світу, які обговорювалися на конференції. Ці побоювання чітко висловив член американської делегації державний секретар США Роберт Лансінг. Він заявив: „Ми повинні без усякої затримки піти на укладання миру. Якщо ми будемо продовжувати коливатись і зволікати, полум'я більшовизму перекинеться до Центральної Європи і створить серйозну загрозу руйнування нашого соціального порядку".

28 червня 1919 р. в одному з палаців Версалю, колишній резиденції французьких королів, був підписаний мирний договір з Німеччиною, який отримав назву Версальського. Пізніше, протягом 1919-1920 рр., були розроблені та підписані мирні договори з колишніми союзниками Німеччини – Сен-Жерменський (з Австрією, 10 вересня 1919 р.), Трианонський (з Угорщиною, 4 червня 1920 р.), Нейїський (з Болгарією, 27 листопада 1919 р.) та Севрський (з Туреччиною, 10 серпня 1920 р.). Усі ці договори, разом узяті, і створили так звану Версальську систему післявоєнного устрою світу.

4. Мирні договори, підписані на Паризькій мирній конференції

Якими ж були умови мирних договорів 1919-1920 рр.? Стрижнем післявоєнної системи міжнародних відносин став Версальський мирний договір. По-перше, цей договір передбачав передачу частини території Німеччини сусіднім з нею державам. На заході від Німеччини віднімались насамперед Ельзас та Лотарингія, які були захоплені нею під час франко-пруської війни 1870-1871 рр. Вони поверталися Франції. Крім того, у Німеччини була взята дуже важлива в економічному відношенні Саарська область. Великі залежи кам'яного вугілля, які там були, були віддані в користування Франції. Сама ж Саарська область на 15 років передавалася під управління Ліги Націй. По закінченню цього терміну серед населення Саару передбачалося провести плебісцит з питання про його подальшу долю. Нарешті, невеликі територіальні прирощення на основі проведених плебісцитів отримали Бельгія (округи Ейпен та Мальмеді) і Данія (північна частина Шлезвігу). На сході від Німеччини відокремлювались значна частина Західної Прусії, частина Померанії та Познанська область. З цих земель був утворений так званий „польський" або „данцигський" коридор – територія з вузьким виходом до Балтійського моря в районі міста Гдиня. Усі ці території передавалися знов створеній Польській державі. Місто Данциг (сучасний Гданськ) з областю навколо нього ставав „вільним містом" під управлінням Ліги Націй. Після плебісциту до Польщі відходила також частина Верхньої Сілезії. Нарешті, у Німеччини відторгалася Мемельська (Клайпедська) область, яка пізніше була включена до складу знов створеної Литовської держави. Загалом за умовами Версальського мирного договору Німеччина втрачала 1/8 частину своєї території та 1/12 частину населення країни.

По-друге, у Версальському договорі були важливі статті, які визначали становище Німеччини у післявоєнній Європі.

Насамперед, усе лівобережжя Рейну на 15 років підлягало окупації союзними військами. Окупована територія поділялася на три зони з центрами у Кельні, Кобленці та Майнці. Крім того, впродовж усього правого берегу Рейну створювалась демілітаризована зона шириною в 50-60 км, не повинно було бути ніяких військових споруд або військ Німеччини. Усі укріплення в районі Рейну, які існували раніше, наказувалось зруйнувати.

Військові сили Німеччини були суттєво обмежені. Німеччина позбавлялась права утримувати велику постійну армію. Їй дозволялась лише армія в 100 тис. солдатів, при цьому вона повинна була набиратися не на основі загальної військової повинності, а на основі вільного найму. Увесь німецький військовий флот, за невеликим виключенням, передавався союзникам, Німеччину позбавляли права мати підводні човни, військову авіацію, заборонили їй будувати кораблі великого тоннажу.

Loading...

 
 

Цікаве