WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Паризька мирна конференція - Курсова робота

Паризька мирна конференція - Курсова робота

б. Репарації

Друге питання, з якого йшла особливо гостра боротьба на Паризькій мирній конференції – це питання про репараційні сплати Німеччини.

Оскільки усі учасники конференції були однодушні в тому, що відповідальність за розв'язання Першої світової війни повинна бути покладена на Німеччину, вони так само одностайно вирішили, що Німеччина повинна сплачувати репарації країнам, які зазнали нападу, за ті втрати, яких вони зазнали в ході військових дій. Проте питання про загальний розмір репараційних сплат та про розподіл їх між країнами-одержувачами репарацій викликав запеклі суперечки.

З найбільшими претензіями в репараційному питанні виступила Франція. Виходячи із свого плану як можна більшого послаблення Німеччини, французька делегація запропонувала встановити загальну суму репараційних сплат Німеччини в розмірі від 450 до 480 млрд. золотих марок. Це була астрономічна сума – вона в десять разів перевищувала загальну суму національного багатства Франції. Але ця гігантська сума платежів пропонувалася цілком свідомо. По-перше, лідери Франції бачили у величезних репараціях засіб, за допомогою якого можна було утримувати економіку Німеччини у пригніченому стані протягом багатьох десятиліть і ні в якому разі не допустити відродження економічної потужності Німеччини. По-друге, за рахунок репараційних платежів, левову долю яких французька делегація сподівалась виторгувати для своєї країни, французька велика буржуазія сподівалась непогано поживитись.

Представники Англії та США рішуче відкидали репараційні плани Франції. Вони виступали за значно меншу суму репараційних сплат Німеччини. За підрахунками англійських та американських експертів, ця сума повинна була складати від 50 до 100 млрд. золотих марок.

Не менш гостра боротьба між Францією та Англією розгорнулась з питання про те, на яку долю репараційних платежів має намір претендувати кожна із країн-одержувачів. Французький прем'єр-міністр Клемансо наполягав на тому, щоб доля Франції була встановлена в розмірі 58% загальної суми репарацій, погоджуючись на те, щоб Англія отримала 25% цієї суми, а решта 17% були розподілені між рештою країн-одержувачів репарацій. Ллойд-Джордж пропонував зменшити долю Франції до 50% і збільшити долю Англії до 30%. Зі свого боку, президент Вільсон, не претендуючи, зрозуміло, на отримання репарацій Сполученими Штатами, намагався добитись компромісу між Францією та Англією і пропонував встановити співвідношення розрахованих для цих двох країн часток платежів відповідно у розмірах 56 та 28% загальної суми репарацій.

Суперечки з репараційного питання на Паризькій мирній конференції були настільки гострими, що впродовж до кінця її роботи це питання так і не отримало свого розв'язання.

в. Колонії

Нарешті, третім питанням, з якого лідери „великої трійки", як часто називали лідерів трьох найкрупніших країн, особливо запекло боролися між собою, було питання про долю колишніх німецьких колоній в Африці і на Тихому океані та колишніх володінь Турецької імперії на Арабському Сході.

Суперечки з цього питання були незвичайно запеклими. Коли після одного із засідань „великої трійки" репортери спитали у президента Вільсона про результати обговорення, той незадоволено кинув: „Блискуче, ми розійшлися абсолютно з усіх питань".

Зрозуміло, для Клемансо, а в значній мірі і для Ллойд-Джорджа, найбільш доцільним принципом вирішення долі колишніх німецьких колоній та турецьких володінь було поділити між собою ці території. Такі пропозиції дійсно неодноразово висувались в ході роботи мирної конференції. Правда, з ними частіше за усіх виступали не представники Англії та Франції, а або делегати англійських домініонів, або представники країн, залежних від Франції. І це не було випадковістю. Після Першої світової війни, коли в колоніях та залежних країнах розгорнувся могутній національно-визвольний рух, просте приєднання тих або інших територій до колоніальних володінь найкрупніших держав світу могло викликати велике обурення громадської думки усіх країн. Тому необхідно було висунути нові принципи вирішення колоніальних проблем, які виглядали б більш цивілізованими та більш справедливими.

Це прекрасно розумів президент Вільсон, і з цим не могли не рахуватися Ллойд-Джордж і навіть Клемансо. В якості такого нового принципу на Паризькій мирній конференції була висунута ідея мандатної системи. Проголошувалось, що усі найважливіші об'єкти післявоєнного переділу – німецькі колонії та турецькі володіння – більше не будуть знаходитись у колоніальній залежності. Але одночасно з цим стверджувалось, що в силу своєї відсталості та непідготовленості вони відразу ж не можуть отримати політичну незалежність. З цих міркувань робився висновок, що необхідно опрацювати систему мандатів на управління цими територіями на термін, необхідний для підготовки до незалежності.

Проте відразу ж поставав ряд питань. Хто отримає мандати на управління тими чи іншими територіями? Хто буде вирішувати питання про видачу мандатів? На яких умовах вони будуть видаватись? З усіх цих питань розгорнулась гостра боротьба. Президент Вільсон в ході розробки уставу Ліги Націй висунув принцип „знеособлення", інтернаціоналізації мандатів. Згідно цьому принципу, мандати на управління територіями передавалися до рук Ліги Націй.

Англійці та французи категорично заперечували проти цього. Вони наполягали на тому, щоб мандати на управління колоніальними територіями, які розподілялися, передавалися тій чи іншій великій державі і після запеклої боротьби добилися прийняття цього принципу.

Не менш гостру боротьбу викликало й питання про те, хто буде вирішувати проблему розподілення мандатів. Поступившись у питанні про інтернаціоналізацію мандатів, Вільсон добивався того, щоб питання про видачу мандатів на управління тією чи іншою територією вирішувалося Лігою Націй. Проте і Ллойд-Джордж і Клемансо виступили проти цього і просунули інший принцип: вирішення питання про видачу мандатів повинно належати мирній конференції, тобто фактично „великій трійці", і лише офіційно вручатися потім обраній державі від імені Ліги Націй. Отже, і в цьому питанні фактично перемогла англо-французька лінія, так як Вільсону на засіданні „великої трійки" було дуже складно подолати об'єднаний фронт Ллойд-Джорджа і Клемансо.

Це не могло не відбитися на умовах, за якими повинно було здійснюватись управління підмандатними територіями. За рішенням мирної конференції колишні володіння Туреччини на Близькому Сході та колишні німецькі колонії в Африці і на Тихому океані – основні об'єкти післявоєнного переділу світу – були розбиті на три групи.

До першої групи – „групи А" – були включені колишні володіння Туреччини на Арабському Сході – Сирія, Ліван, Палестина, Трансйорданія, Ірак. Ці найбільш розвинуті регіони формально були визнані незалежними територіями з правом на участь в їх адміністративному управлінні. Але одночасно стверджувалось, що народи цих країн ще не готові до того, щоб стати повністю незалежними та суверенними і тому потребують опіки з боку тієї чи іншої цивілізованої держави. Ці держави й повинні були отримати мандати на управління цими регіонами, щоб підготувати народи підмандатних територій до самоврядування та незалежності.

Loading...

 
 

Цікаве