WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Україна в умовах перебудови - Курсова робота

Україна в умовах перебудови - Курсова робота

Одним з найпомітніших результатів перебудови, закріплених ХІХ партконференцією, була "гласність". Це суто радянський термін, що навіть не перекладається на іноземні мови. Означав він щось проміжне між свободою слова, на яку партія так і не наважилася, і тотальним інформаційним контролем, від якого вона під тиском обставин змушена була відмовитися.

З'їзд народних депутатів СРСР

У кінці березня 1989 р., після чотиримісячної передвиборної кампанії, відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проводилися вони відповідно до нового "Закону СРСР про вибори народних депутатів". Цей закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. Право направляти делегатів на з'їзд без виборів отримали партія, громадські організації, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше від комсомолу, профспілок, ветеранських організацій тощо. Своєрідним "фільтром" стали окружні збори, що проводили попередній відбір кандидатів у депутати, серед яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Ці можливості широко використовували партійні комітети та існуючі старі державні структури в Україні, яким вдалося забезпечити обрання від республіки більшості своїх представників.

Однак незважаючи на це делегатами з'їзду обрано і представників від демократичних сил. Серед них, зокрема, письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський.

У травні червні відбувся 1 з'їзд народних депутатів СРСР. На ньому сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано Горбачова, котрий разом з тим залишився Генеральним секретарем ЦК КПРС.

З'їзд доручив Верховній Раді СРСР підготувати найближчим часом законодавчі акти, у яких би знайшов конкретний і послідовний вираз принцип повновладдя рад. Ці закони мали забезпечити розширення прав та повноважень Рад і безумовне підпорядкування їм виконавчого апарату, чітко розмежувати функції партійних і державних органів і тим самим покінчити з практикою підміни партійними організаціями радянських і господарських органів, створити матеріально-фінансову базу влади рад, передати під їхнє управління підприємства, що виробляють продукцію і надають послуги на місцевому ринку, об'єкти аграрно-промислового комплексу та інших галузей. Однак перші дні роботи з'їзду народних депутатів показали їхню неспроможність вирішити завдання, що постали. Закони, прийняті депутатами, запізнювалися, були половинчасті й до того ж не виконувалися. Партійно-державний апарат не здавав своїх позицій, міцно тримаючи керівництво всіма сферами економіки, політики та культурного життя держави. В народі зростало розчарування, зневіра у спроможність керівництва вивести країну з кризи.

Загострення національного питання в СРСР

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин і досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без демонтажу унітарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру та знищення тоталітарної політичної системи.

У всіх республіках різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для комуністичного керівництва. Воно перебувало у полоні ілюзій про безконфліктний розвиток національних відносин, про зближення націй, в результаті якого в СРСР сформувалася "нова історична спільність людей – радянський народ". Дуже повільно, неохоче керівництво усвідомлювало глибину національних проблем в СРСР, необхідність їх докорінної зміни. Так, вересневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС констатував, що "негативні явища і деформації проявилися і в сфері національних відносин".

У такій ситуації у вересні 1989 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК "Національна політика в сучасних умовах". Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Робити це планувалося з центру, шляхом передачі в майбутньому деяких другорядних функцій союзних відомств республікам. З усього було видно, що на радикальне оновлення федерації керівництво КПРС йти не бажало. Його віра у всемогутність центру залишалася непохитною. "Сильний центр – сильні республіки", – так М. Горбачов сформулював ідеальний, на думку парткерівництва, національно-державний устрій майбутньої "оновленої федерації". В умовах, коли республіки були позбавлені суверенітету, такий акцент на повноваженнях центру лише посилював відцентрові, сепаратиські тенденції. Адже було очевидно, що центр добровільно не передасть їх у відання республік могутній воєнно-промисловий комплекс, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність, фінансову і грошову систему, визначення стратегії економічного розвитку, інші ключові питання. Їх передбачалося залишити в компетенції центральних відомств. Це означало, що республікам пропонувався формальний, нічим не підкріплений, суверенітет. Реакція національно-демократичних сил на такий підхід до вирішення національного питання була негативною.

11 березня 1990 р. відбулася подія надзвичайного значення, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт "Про відновлення незалежності Литовської держави". На позачерговому третьому з'їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд, як вже згадувалося, обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищий пост у партії. Тоді ж згодом була прийнята постанова, яка визнавала недійсними рішення Верховної Ради Литовської РСР. Ця постанова була застереженням іншим республікам.

Розгортання національно-визвольного руху в Україні

1988 і початок 1989 року ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух "знизу", активні дії широких народних мас. Каталізатором цього руху стала гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося "білих плям" української історії, матеріалів про масові репресії З0–50 х рр., голодомор, антинародну політику тоталітарної держави. Надбанням історії знову стали імена В. Винниченка, С Петлюри, М Грушевського, Я Курбаса, М. Хвильового. С.Єфремова та багатьох інших.

У республіці стали поширюватися "самвидавські" газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і віддзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання "Українського вісника". Прагнучи легалізувати журнал, В. Чорновіл звернувся за дозволом в ЦК КПРС, вважаючи, що консервативне парткерівництво України нізащо не погодиться на появу опозиційного видання, "ліберальний" центр не матиме нічого проти. Але офіційна Москва відповіла мовчанням. Що ж стосується властей України, то вони продовжували "розносити" непокірних дисидентів і після проголошення політики гласності.

Відбувалася швидка політизація суспільної свідомості. Почали виникати незалежні від владних структур і КПРС громадські об'єднання, які відбивали настрої й інтереси різних соціальних верств, так звані неформальні групи й об'єднання.

Вже через кілька днів після закінчення ХІХ партконференції (початок червня 1988 р.) у Львові пройшла серія багатотисячних мітингів, у яких взяли участь представники творчих спілок, національно-культурних об'єднань, міськкому комсомолу, УГС та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства та національного відродження.

Не випадково, що саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами придушити наростання народної активності. 4 серпня 1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований мітинг у Львові, десятки людей були побиті. Серед жертв розправи виявився і член ініціативного комітету мітингу, комуніст Ярослав Путько. Було очевидно, що розправа була викликана страхом влади перед неконтрольованою активністю народу і прагненням стримати її.

Loading...

 
 

Цікаве