WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Період Гетьманату в Україні - Курсова робота

Період Гетьманату в Україні - Курсова робота

Хоч перехід влади до рук гетьмана відбувся досить спокійно, труднощі, що виникли в найближчий до перевороту час, ускладнили подальше становлення гетьманського режиму. Ще напередодні, 29 квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборобами-власниками і хліборобами-демократами. Останні формально не брали участі в перевороті, а 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань української державної влади. Не заперечуючи проти створення міцної державної влади, вони зазначали, що "влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською" і що вона "не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям". Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної усім народом Української Державної Ради щонайпізніше через півроку із забезпеченням широких виборчих прав селянству й проведення такої земельної реформи, за якою "великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами", а купувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й вимоги стосовно формування уряду. До нього мали входити тільки ті, хто "показав свою вірність українській національно-державній ідеї". Більше того, в ньому не могло бути "людей, які тягнуть до Росії або до Польщі". Партія хліборобів-демократів не брала участі і в формуванні нового уряду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її представники у березні— квітні 1918 р. послідовно критикували курс Центральної Ради, а за два дні до державного перевороту оголосили, що залишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані переворотом. 29 квітня вони відхилили пропозицію призначеного головою Ради міністрів М. Устимовича заповнити своїми представниками сім міністерських місць, а наступного дня не захотіли порозумітися з призначеним на посаду голови Ради міністрів М. Василенком. З травня соціалісти-федералісти звернулися до начальника штабу німецьких військ генерала Гренера із спеціальною заявою, в якій зазначалося, що українське громадянство, стоячи на грунті української державності й демократичних традицій, відчуло себе "глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом". А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе із свого боку визнати його як тимчасового президента України і взяти участь в уряді, але із застереженням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський "Закон про тимчасовий державний устрій України", а прийняту Центральною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Переговори з Тренером не привели до порозуміння.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10—13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над "і" у стосунках з новою владою. В одній із з'їздівських резолюцій гетьманський уряд було названо "недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним", партія оголосила, що "стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу".

Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли українські соціал-демократи й есери. Як свідчив М. Ковалевський, 29 квітня в казармах січових стрільців відбулася нарада проводу Центральної Ради з членами центральних комітетів українських партій, на якій було визнано за необхідне "перенести дальшу боротьбу поза Київ, очолити народний рух спротиву, ізолюючи Київ у політичному смислі й витворюючи нову ситуацію доконаних фактів, проти якої і півмільйонна окупаційна армія буде безсилою. Цю останню версію було ухвалено і проведено в життя. Наші політичні організації переходили на нелегальне становище і повертали до давніх методів революційної боротьби".

8—10 травня у Києві за ініціативою Селянської спілки, що перебувала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський з'їзд, який висловився проти нової влади купки "землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції", і закликав селянство до створення бойових партизанських загонів і підготовки виступу проти гетьманського режиму ("Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!").

За підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8— 11 травня провели у Києві крайовий з'їзд партії, та Протофіс, об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. Хоч з'їзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на гетьманських рішеннях про відновлення приватної власності на землю, сприяння свободі торгівлі та підприємницькій ініціативі. Можна сказати, що в Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, абсолютно не притаманний партії 1917 p., продемонстрували кадети. Відкривши обласний з'їзд, Григорович-Барський наголосив, що "найвищі інтереси краю примушують нас пристосуватись до нових форм державного життя". Що це означало, видно з резолюції з'їзду про "проблему влади", де говорилося: "З'їзд, лишаючись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної і неділимої Росії), перед загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі".

Кадети становили ядро гетьманського уряду, на середину травня остаточно сформованого Ф. Лизогубом, великим землевласником, головою Полтавського губернського земства, октябристом. 12 із 16 членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д. Дорошенка) виховувались на російській політичній культурі, яка не шанувала жодної національної (неросійської) ідеї, в тому числі й української консервативні діячі, що увійшли до складу уряду, змушені були примиритися з існуванням Української держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктурних, на їхню думку, обставин. Українська ідея не мала для них самоцінності.

Разом з тим у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників. Найпоміркованіші українські партії (соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів) належали не так до ліберально-демократичних, як до консервативних сил.

Усе це не могло не позначитися на долі гетьманського режиму. Сподівання П. Скоропадського, що йому вдасться побудувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. Українське суспільство, деформоване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, просто було нездатним до суголосних форм політичного життя. Його роздирали суперечності. Саме вони перешкодили об'єднати суспільство на підставі демократичної платформи, як це сталося з Центральною Радою. Ці суперечності й поготів далися взнаки при спробі використати як об'єднуючі консервативні цінності. Можна говорити, що реальних суто українських модернових консервативних цінностей практично не існувало. Втративши наприкінці XVIII ст. останні атрибути державності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на грунті якої формувалася революційно-демократична політична традиція, тоді як консервативна встелялася шаром етнографізму й архаїчності.

Не випадково П. Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відповідника твердої авторитарної влади довелося вдатись до пошуків у сивій давнині. Форма гетьманату, запозичена з часів феодальної держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим з часу його створення мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській державі ймовірний порятунок від катаклізмів революції, встановлення порядку і звичних норм життя, а національний характер державності сприймали індиферентно.

Українська демократія, яка на заключному етапі діяльності Центральної Ради, здавалося, зовсім втратила здатність до колективних дій, в опозиції гетьманові знайшла безпрецедентну підставу для об'єднання. З переходом до опозиції вона звільнилась від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу критикувати, вести боротьбу, електризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пережила справжній політичний ренесанс.

Те, що українська революційна демократія в Українській державі визнала лише за національну бутафорію, у представників загальноросійської демократії викликало тотально вороже ставлення. В Українській державі, як і в її попередниці УНР, вони вбачали чергову спробу України вчинити замах на "єдину і неділиму" Росію. Політика українофобії 1918 р. значно посилилась порівняно з попереднім роком, бо багато російських демократів, а також і відвертих монархістів, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися перетворити на своєрідний П'ємонт для боротьби з більшовизмом за відновлення Росії.

1918 р. в Україні легально й нелегально діяли десятки російських шовіністичних і монархічних організацій. За В. Станкевичем, мета однієї з них полягала у вбивстві гетьмана і передачі влади "Союзу відродження Росії". Боротьбу з українською самостійністю мав за програму "Киевский национальный центр" на чолі з В. Шульгіним. Під назвою "Союз діячів України" у Києві діяв проросійський монархічний союз. Українофобські настрої поширювалися в містах серед середніх верств, державних службовців та військових. їх відверто висловив М. Булгаков у романі "Дни Турбиных". Ці слабо приховані настрої кидалися у вічі стороннім спостерігачам. Козачий генерал Черячукін, відвідавши Україну як представник Дону, відзначав: "Російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоч і ціною продажу України більшовикам, з гаслом: чим гірше, тим краще й аби тільки не існувала самостійна Україна, вели наступ на гетьмана".

Loading...

 
 

Цікаве