WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Культурно-національний рух на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст. - Курсова робота

Культурно-національний рух на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст. - Курсова робота

Козацька підтримка також не була однозначною справою. Щоправда, там, де врядували козаки, церковне життя розвивалося вільно. Однак непримиренна ортодоксальність навряд чи сприяла пом'якшенню релігійного протистояння. До того ж соціальний радикалізм та опозиційність значної частини козацтва до уряду зовсім не відповідали настроям поміркованих шляхтичів, якими за походженням були вищі православні духовні особи. Православним ієрархам було занадто важко здобувати урядової прихильності й виявляти лояльність, маючи такого "гнівного" спільника.

Період, коли не було вищої ієрархії та централізованого керівництва (з кінця XVI ст. — до 1620 р.) поробив також і низку внутрішньоцерковних проблем. Київська митрополія насправді перестала бути цілісним утворенням. У релігійному житті панував патронат. Парафії цілковито залежали від місцевих феодалів. Особливих утисків зазнавали православні від патронів-католиків або уніатів. У містах, де головними осередками православ'я стали братства, також відчувалися відцентрові тенденції. Братські корпорації намагалися діяти в церковних справах зовсім автономно від місцевої духовної влади, спираючись на статус ставропігії. Ставропігія означала безпосереднє підпорядкування Константинопольському патріархові й об'єктивно розхитувала єдність православної церкви в українсько-білоруських землях. Причому відцентрові тенденції, пов'язані із ставропігією, крім братств, захопили також і певну частину монастирів.

Отже, православна церква тоді відчувала брак організації та церковної влади, сполучений до того ж із занепадом авторитету священництва. Навіть відновлена 1620 р. ієрархія не спроможна була виправити становище через зазначений уже політичний тиск з боку офіційних кіл та організаційний розлад у Київській митрополії.

Послаблення організації мало величезні негативні наслідки. Занепадала церковна дисципліна; звичайним стало нехтування канонічними приписами — на користь свавіллю патронів або заради матеріального зиску, або на догоду місцевим народним звичаям, часом забобонним. Кризу переживала й православна освіта. Зусилля братств у налагодженні шкільної справи були недостатніми. Нарешті, чи не найголовнішою підвалиною церковного життя, що потребувала перебудови й удосконалення, була церковна наука в широкому сенсі — літургійно-богослужбова діяльність та богослов'я. Криза у цій галузі особливо відчувалася порівняно з наукою католицької церкви, реформованої працею о.єзуїтів після Тридентського собору.

Початок XVII ст., порівняно з кінцем XVI, ще більше загострив потребу в глибокій реформі церковного життя Київської митрополії. Саме така реформа стала змістом Могилянської доби. Зупинимося на найважливіших аспектах цієї реформи.

Після смерті короля Сигизмунда III у 1632 р. відбулася еволюція офіційної позиції Варшави в релігійному питанні взагалі і щодо православної спільноти зокрема. Спадкоємець Сигизмунда Владислав був відомий як людина толерантна у справах віри. Відома також його прихильність до козаків — давніх спільників у походах на Москву та бажаних майбутніх союзників проти Туреччини. Ще під час конвокаційного, елекційного та коронаційного сеймів у червні 1632 — березні 1633 pp. релігійна справа дискутувалася дуже активно. З боку православних, поряд з депутатами-шляхтичами, вирізнявся києво-печерський архімандрит Петро Могила — репрезентант духовної верстви.

Найважливішим досягненням православних на цих сеймах стала легалізація православної церкви та підтвердження її прав. Було підтверджено як громадянські права віруючих, так і юридичні та майнові права різних церковних інституцій. Це зафіксовано в Pacta conventa (своєрідній "суспільній угоді" нового короля Владислава IV з підданими), в спеціальному декреті "Статті для заспокоєння народу руського", в кількох спеціальних дипломах та грамотах. Ось основні положення:

  • проголошення свободи віровизнання людям "грецької релігії" — як уніатам, так і православним: вільні відправи, школи, шпиталі, типографії, доступ до виборних посад;

  • нарешті офіційне визнання за "нез'єдиненими" всіх давніх прав та "привілеї", наданих колись на користь "грецької релігії". Це питання, як було вже зазначено, становило одну з найміцніших підвалин конфлікту між уніатами та православними;

  • розподіл єпархій, монастирів та "добр" між двома конфесіями, з поверненням частини храмів та майна православним;

  • визнання як уніатської, так і православної юрисдикції, причому з проголошенням для віруючих свободи вибору "послушенства" — чи православного, чи уніатського;

  • відновлення права обрання православного митрополита "за давніми правами та звичаями" — "дворянством, духовенством та обивателями грецької віри, які не перебувають в унії";

  • отримання православними, крім Київської митрополичої кафедри, чотирьох єпископій: Львівської, Луцької, Перемишльської та Мстиславської і права обирати туди владик;

  • отримання православним митрополитом "повної влади" над православними із збереженням за ним Києво-Печерської архімандрії та нагляду за Пустинно-Микільським монастирем;

  • повернення православним церкви св. Софії у Києві;

  • збереження "монастиря Золотоверхо-Михайлівського та всіх інших монастирів Київських і що до Києва відносилися — крім Видубецького";

  • підтвердження (через спеціальні "привілеї") функціонування діючих тоді братств і надання дозволу фундувати нові.

Розподіл єпархій, майна та визнання юрисдикції фактично й означали легалізацію православної церкви, визначення її статусу в суспільстві та державі. Важливим виявилося також і те, що згаданими сеймовими та урядовими рішеннями робилася спроба створити державний механізм втілення багатоконфесійності на засадах віротерпимості, єдності та згоди. Зокрема, скасовувалися всі судові справи та процеси, що виникли через віросповідні суперечки, накладався мораторій на пропаганду та контрпропаганду всіх конфесій. Був намір створити спеціальний інститут "комісарів" для обліку, підрахування й перерозподілу храмів і монастирів згідно з пропозиціями уніатів та неуніатів в кожному місті.

Легалізація православної церкви відбулася за досить важливої умови: мала оновитися ієрархія включно з митрополитом. То було б залагодженням давнього конфлікту. Хоча у 1620-му р. владик на чолі з І.Борецьким висвячено правдиво з суто церковного погляду, але з огляду на юридичну традицію Речі Посполитої в тій висвяті приховувалася велика хиба. Ані єпископів, ані митрополита не було тоді "презентовано" й "підтверджено" королем (як верховним патроном держави). У такому "підтвердженні" й полягала юридична форма "легалізації" церковної структури. До речі, непевність свого становища владики 20-х років розуміли. Навіть сам Й.Борецький висловлював готовність залишити кафедру на користь кандидата, підтвердженого королем.

У 1632 р. влада вимагала виправити цю хибу згідно з пануючим правом, і православні пішли на це. Щоб мати шанс на королівське підтвердження, нові кандидати на архієпископські кафедри мали бути шляхетського походження, лояльними до уряду та авторитетними серед православних. Найбільше це стосувалося майбутнього митрополита Київського. Тому вибір православних делегатів не випадково зупинився на Петрові Могилі — нащадкові молдавських господарів. До того ж Могила був польським шляхтичем-рицарем, котрий здобув свого часу військової слави, а з кінця 20-х років зажив авторитету серед православних як енергійний церковний діяч, розумний дипломат і політик. Довів Могила свою здатність виявляти й захищати інтереси православ'я і під час сеймів 1632—1633 pp.

Одразу після елекційного сейму, наприкінці 1632 року, Петра Могилу обрали митрополитом Київським. Було також висунуто нових кандидатів на Луцьку, Мстиславську та Перемишльську кафедри. Могила й нові кандидати дістали підтвердження ("привілеї") Владислава IV і тим самим поклали початок існуванню в XVII ст. офіційно визнаної православної ієрархії. Навесні 1633 р. Могилу висвячено на митрополита в Успенській братській церкві у Львові. Незабаром він отримав від Константинопольського патріарха К. Лукариса благословення і титул екзарха Святого Апостольського Константинопольського трону.

Вибором Могили було фактично усунуто ("деградовано") діючого тоді (з 1631 р.) митрополита Київського Ісайю Копинського. Копинський був відомий своїм москвофільством, консерватизмом і користувався прихильністю ортодоксально налаштованого козацтва. Могилі після посвяти довелося, доклавши чимало зусиль, витримати опір Копинського та його прихильників. Такий екстраординарний крок, як усунення діючого, але недостатньо лояльного митрополита, продемонстрував, наскільки нагальним для православних було налагодження стосунків з владою й визначення свого становища в суспільстві. Курс на лояльність до варшавського уряду, на використання легальних засобів забезпечення церковного життя зумовив надалі певне відсторонення православної ієрархії від колишнього радикального союзника — козаків. Відомо, що й Петро Могила, й інші ієрархи негативно ставилися до козацько-селянських виступів 30-х років. Лояльність і "польський патріотизм" були притаманні також кільком наступникам Могили, починаючи з Сільвестра Косова. Тому суперечливою виявилася роль вищого духовенства в національно-визвольній боротьбі середини XVII ст.

Loading...

 
 

Цікаве