WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст - Курсова робота

Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст - Курсова робота

На початку 70-х років контроль за життям українського суспільства дещо послабився. За цих умов українська інтелігенція знову почала поступово відновлювати громади. Громадівський рух у 70-90-х роках піднімається на новий щабель: його учасники переходять від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності, метою якої повинно було стати відновлення української державності.

Найбільшою і найвпливовішою наприкінці 60-х – на початку 70-х років була Київська громада. У її складі були відомі професори й доценти університету, викладачі київських гімназій. Члени громади зуміли згуртувати кращі наукові сили. У 1873 р. вони спочатку утворили історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством, яке ставило за мету вивчення історії, географії рідного краю. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Галаган, а діловим керівником – відомий етнограф Павло Чубинський. Членами Товариства були: історики В.Антонович і М.Драгоманов, економіст М.Зібер та багато інших. У 1875 р. в ньому налічувалося 200 членів, які вивчали рідний край. Вони збирали етнографічні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України.

Друкованим органом Київської громади у 1874-1875 роках стала газета "Киевский телеграф". Газета друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, наголошувалося, що реформа 1861 р. не дала селянам сподіваної волі, підкреслювалися нестерпні умови праці і життя робітників.

Діяльність громад знову викликала занепокоєння царської влади. Олександр ІІ у 1875 р. створив спеціальну комісію "для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю". І на підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву "Емський указ" 1876 р. Указом заборонялося писати, співати і давати спектаклі українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори авторів російської і світової літератури. Правда, у 1881 р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою. Указ забороняв також ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги, видані за кордоном українською мовою. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах, державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян.

Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, заборонено видавати "Киевский телеграф" і звільнено ряд професорів Київського університету. Деякі активні громадівці емігрували за кордон.

Важливим етапом у розвитку суспільно-політичного життя українців стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова. За дорученням і на кошти київських громадівців Драгоманов організував у Відні видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури для нелегального поширення в Україні. У 1878 р. він переїхав до Женеви, де почав видавати український політичний журнал "Громада".

Як політичний діяч, Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки в тогочасній Україні не бачив сил, на які можна було б опиратися в боротьбі за власну державність. Разом с тим він захоплювався соціалістичними ідеями, справедливого суспільного устрою держави. Він виступав не за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, у якій повинна була втілитися й автономія національна. Драгоманов критикував і громадівців, закликаючи їх перейти від просвітництва й етнографізму до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Ідеї М.Драгоманова згодом заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

У 70-80-ті роки Х1Х ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Її вже не задовольняла суто культурницька діяльність громадівців старшого покоління. Серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на шлях національної боротьби, надати їй політичного звучання. Першою такою організацією стало "Братство тарасівців" організоване у 1891 р. харківськими та київськими студентами І.Линою, М.Михновським, Б.Грінченком. Організаційно братство оформилося під час зустрічі його фундаторів на могилі Шевченка. Найбільший успіх мали "Тарасівці" у Харкові, де з їхньої ініціативи більше 20 чол. об'єдналися в "Молоду гвардію". Товариство підтримувало зв'язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Києві, Чернігові, Одесі. У своєму програмному документі "Кредо молодих українців" вони заявили про незгоду з українофілами через їхні зв'язки з російською культурою і про прагнення стати космофілами (люблячими увесь світ). Розвивалася ідея нерозривної єдності всіх українських земель, важливе місце відводили вирішенню економічних питань, вважаючи, що тільки матеріально забезпечений народ здатний вирішувати національно-просвітницькі завдання. Вони створили бібліотеку нелегальних видань, приступили до написання праць національно-визвольного змісту. У травні 1893 р. братство припинило своє існування в результаті арештів.

Пізніше, у 1897 р. на нелегальному з'їзді всіх громад було утворено Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В.Антоновичем та О.Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійської території України. ЗУБО заснувало літературне видавництво "Вік", книгарню в Києві, керувала організацією і проведенням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.

Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її лідерів були С.Чикаленко, С.Єфремов, Б.Грінченко. Нова політична організація повинна була домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Б.Грінченком і С.Єфремовим , яка утворила Українську радикальну партію.

Рух народників в Україні. У другій половині Х1Х ст. домінуючою силою в загальноросійському революційному русі були народники. Їхню ідеологію та напрямки діяльності визначали три їхніх теоретика: М.Бакунін – творець анархізму, П.Лавров – ідеолог пропагандистського напрямку та П.Ткачов, який вважав за достатнє здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. У 1861 р. в Росії виникає нелегальна організація "Земля і воля", яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. Виникають різноманітні гуртки з представників різних станів (різночинці). На початку 70-х років такі гуртки діяли в Києві, Одесі, Харкові. Найвідомішим став київський гурток ("Київська комуна"). Широкого розмаху набуло друкування листівок, газет, брошур із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків.

З 1874 р. серед прихильників П.Лаврова широкого розмаху набуло "ходіння в народ" під гаслами "Земля і воля народові!". Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання. Так, група народників на чолі з Я.Стефановичем, організувавши в Чигиринському повіті у 1877 р. нелегальну організацію, зробили невдалу спробу за допомогою підробленого царського маніфесту закликали селян до повстання проти поміщиків ("чигиринська змова"). Вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю акцію, і у вересні 1877 р. змовники були заарештовані. До слідства було притягнуто близько 1000 селян. Після слідства керівників організації засудили до смертної кари (їм вдалося втекти з в'язниці), а селянських ватажків до каторги.

"Ходіння в народ" не привело до загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу у 1879 р. "Землі і волі" на дві незалежні організації - "Чорний переділ" та "Народна воля". Перша з них продовжувала агітаційну роботу серед селян, друга – зосередилася на підготовці і проведені терористичних акцій.

Loading...

 
 

Цікаве