WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст - Курсова робота

Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст - Курсова робота

Організація оптового ринку здійснювалася біржами. Найбільшими за обсягом операцій біржами в Україні були київська і одеська. Біржі прискорювали товарний обіг на внутрішньому ринку. Основна особливість біржової торгівлі – купівля-продаж товарів за стандартами, зразками, технічними описами. Водночас, це створювало широкий простір для спекуляцій, що збагачувало, насамперед, великих капіталістів.

Значну роль у пореформений період відігравали ярмарки. Вони існували переважно у тих містах і селах, де була слабо розвинута стаціонарна торгівля. В основному це були дрібні сільські ярмарки, які проводилися найчастіше протягом 1-2 днів, і мали місцеве значення. На них велась переважно роздрібна торгівля сільськогосподарськими продуктами, кустарними виробами. Тому, хоча кількість ярмарків у 60-90-ті роки Х1Х ст. збільшувалася, їхня питома вага у загальному товарообороті внутрішнього ринку зменшувалася. Важливою ланкою внутрішньої торгівлі були базари і торги. Міські базари за обсягом привозу і продажу товарів значно перевищували сільські. У великих містах існувало декілька базарів, де в основному продавалися продукти харчування.

Щодо зовнішньої торгівлі, то Україні належало провідне місце у хлібному експорті Російської імперії. У 1890-1895 рр. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії щорічно в середньому вивозилося понад 6 млн. т. збіжжя, з яких 77% йшло через чорноморсько-азовські порти. Особливо багато хліба для зовнішнього ринку надходило з півдня України. В цілому в загальноросійському експорті зерна доля України становила 42%.

12.5. Суспільно-політичне життя

Здійснивши селянську реформу і реформи адміністративно-політичного управління, російська влада цим і обмежилася. Суспільно-політичне життя України другої половини Х1Х ст. розвивалося в умовах сталої національної політики російського царизму, який, як і раніше, проводив політику асиміляції українців серед росіян. З точки зору "офіційної влади", українці були частиною великого "російського народу". Окремі російські радикали заперечували сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільноти. У 50-60-ті роки Х1Х ст. для аргументування цієї ідеї були висунуті додаткові аргументи. Російський історик М.Погодін у 1856 р. в одній із своїх статей зробив спробу довести, що українського народу, української мови ніколи не існувало. Українську мову оголосили всього лише місцевою говіркою, діалектом мови російської. З цими поглядами незгодні були українські історики М.Максимович, М.Костомаров. Силою художнього слова упередженість цієї "теорії" доводили Т.Шевченко, І.Котляревський та інші письменники

Порядками в царській Росії були незадоволені і представники інших народів, передусім самі росіяни і поляки. У російському визвольному русі 60-х років панували радикали. Ідейним вождем радикальних різночинців (вихідці з різних станів) був Микола Чернишевський (1828-1889рр.), який розробив теорію общинного соціалізму – створення справедливого суспільного ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. Старий суспільний лад російські радикали прагнули знищити в ході селянської революції. З цією метою вони організували в 1861 р. революційну організацію "Земля і воля". Але усі спроби цієї організації підняти селян на повстання не мали успіху. Організація була розгромлена, а різночинці стали шукати нових методів боротьби.

"Хлопоманство". Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Польщі, поляки знову почали збирати сили до нового масового виступу. Як і раніше, вони сподівалися на активну участь у повстанні всього населення Правобережжя. Однак частина української полонізованої молоді не підтримувала цієї ідеї, і почала зближатися з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариши, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович.Його погляди розділяли і підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський та ін. Вони заперечували польські твердження, що, мовляв, Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – лише відгалуження народу польського, а його мова – діалект польської мови.

Поляки називали цю групу "хлопоманами" (хлоп – зневажлива польська назва простої людини) й звинувачували її в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікував на сторінках журналу "Основи" статтю, в якій закликав шляхтичів – поляків, які живуть в Україні повернутися до українського народу, якого колись зреклись їхні предки. Щоб продемонструвати свою єдність із народом, "хлопомани" розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Під час студентських канікул вони подорожували по селах, збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї і обряди. Одночасно студенти розповідали селянам про славне минуле України, про її тяжке становище, говорили про можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 р.

Поява в селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожували сільську владу. Старости затримували "хлопоманів" і передавали поліції для дізнання. На початку 1861 р. під адміністративно – поліцейським тиском "хлопомани" були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до тих груп, що діяли в містах.

Наступні події засвідчили, що відмовою Україні на власну державу польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію, а українське селянство традиційно не довіряло польським панам. Польське повстання 1863-1864 рр. підтвердило це. Чергове визвольне повстання почалося у січні 1863 р. Повстанці звернулися за підтримкою до українців. Однак на боці повсталих поляків воювали приблизно лише 500 українців, білорусів, росіян. Масової підтримки польське повстання не отримало. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Прусії придушила повстання.

Громадівський рух в Україні у 60-90-х рр. Важливоюорганізаційною формоюукраїнського національно-визвольного руху у 60-90-х роках Х1Х ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад. Перша така громада виникла у 1859 р. у Петербурзі. Її створили українці, які мешкали у столиці імперії.

Помітно пожвавилося життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства: В.Білозерського, М.Костомарова, Т.Шевченка. Значним успіхом громади стало створення у 1861 р. першого українського журналу "Основа", в якому друкувалися українською і російською мовами художні твори, праці з історії, народознавства. У 1862 р. через фінансові труднощі та переслідування цензури і поліції "Основа" припинила існування.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету, місцева інтелігенція створили Українську громаду. Очолив її Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб. На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, допомагати українцям у боротьбі з гнобителями.

Услід за київською громади були створені в Чернігові, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах. Одними із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл для дорослого населення (перша в Російській імперії недільна школа була організована у 1859 р. у Києві). Громадівці також відкривали щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції, та бібліотеки, поширювали серед населення твори Т.Шевченка, М.Вовчка та інших письменників.

Активна культурно-просвітницька діяльність громад викликали серйозну тривогу серед місцевих керівників і урядових кіл. Влада розпочала репресії: було розгромлено деякі громади, проведені арешти в Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. З боку офіційної преси було організовано цькування українського руху.

Урядові кола, рупором яких був міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, особливо турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863 р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої "малоросійської мови не було, немає й бути не може". Валуєвським циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, наукової літератури, підручників. Дозволялося писати "українською говіркою" тільки художні твори. Чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Царські заборони призупинили національно-визвольний рух майже на десятиріччя.

Loading...

 
 

Цікаве