WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у другій половині ХVІІІ ст. - Курсова робота

Українські землі у другій половині ХVІІІ ст. - Курсова робота

Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки XVIIІ ст. Велике повстання спалахнуло навесні 1750 р. Численні загони гайдамаків захопили Умань, Вінницю, Корсунь та інші міста Правобережжя. Польська шляхта залишила свої володіння на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі. Повстання досягло Галичини, Підляшшя і Білорусії. Але і цього разу панівні класи шляхетської Польщі і царської Росії змогли придушити повстання. Однак лави повстанців постійно поповнювалися, тому через деякий час гайдамацький рух знову відродився.

Коліївщина. У 1768 р. спалахнуло нове повстання гайдамаків, яке силою й розмахом перевершило всі попередні. Воно отримало назву „Коліївщина" (від слів „кіл", „колоти"). Це повстання було зумовлено низкою причин. Основною причиною повстання стало посилення соціального, національного і релігійного обмеження прав українців на польських землях.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Це у свою чергу спричинило соціальні утиски, збільшення панщини, що звичайно викликало спротив населення.

Загострилася й релігійна ситуація. Варшавський сейм 1766 р. оголосив усіх шляхтичів, які відстоювали права некатолицького населення, ворогами держави, що ще більше загострило протистояння католиків і православних.

Частина польської шляхти і магнатів сприйняла цей трактат як зазіхання на їхні необмежені права, утворивши у лютому 1768 р. у містечку Бар конфедерацію (союз) – військово-політичне об'єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті і збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики.

Навесні 1768 р. у православному Мотрониньському монастирі біля Чигирина почало готуватися повстання проти шляхетської окупації. Його ідейним натхненником був ігумен монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, а керівник – колишній запорожець Максим Залізняк.

Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Корсунь, Богуслав та багато інших міст і сіл. Їхні лави зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На звільненій території скасовувалася панщина і відновлювалось традиційне козацьке самоврядування.

На початку літа повстанці підійшли до Умані – добре укріпленої фортеці. Один із полків, який був у місті, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це істотно зміцнило повстанські загони.10 червня вони захопили місто. Визволення Умані мало велике значення – форпост уніатства і католицизму в Україні був ліквідований. На козацькій раді, що відбулася після визволення Умані М. Залізняк та І. Гонта проголосили приєднання Правобережної України до Росії, сподіваючись на допомогу царського уряду. Тут же М. Залізняк був обраний гетьманом, а І. Гонта – полковником.

Повстання перекинулося й на інші райони Правобережжя. На визволеній території знищувались польські органи влади і встановлювалося місцеве самоврядування. Поміщицька земля передавалась в руки тих, хто її обробляв, скасовувалися важкі повинності тощо.

Царський уряд чудово розумів, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський грунт навіть іскри гайдамацького руху спричинило б серйозні наслідки.

Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби в Україні, уряди царської Росії і шляхетської Польщі об'єднали свої сили і розгромили погано озброєні загони повстанців.26 червня 1768 р. Залізняка і Гонту схопили. Наступного дня було оточено гайдамацький табір. При цьому гайдамаки не вчинили опору російським військам, вважаючи їх своїми союзниками. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим терору. І. Гонта і найближчі його соратники були страчені. М. Залізняка царський суд після катування заслав на каторгу до Сибіру. Однак, незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.

Опришківський рух. На західноукраїнських землях з чужинцями активно боролися загони опришків (від латинського – знищувач, порушник). Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися поневолення. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони із таємних таборів розташованих в Карпатах, нападали невеликими групами на шляхту, орендарів, лихварів. Селяни надавали допомогу повстанцям продовольством, ховали їх від переслідування, ремісники виготовляли і ремонтували їм зброю.

Перші свідчення про опришків подають джерела XVI ст. На початку 30-х років XVIIІ ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польська влада змушена була просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.

Найвищого розпалу рух опришків досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. свої успіхи Довбуш завдячував передусім умілій організації загонів та міцному зв'язку з місцевим населенням. Основу загону складали найбідніші українці. Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб.

Для боротьби проти опришків галицька шляхта організувала каральні загони. Проте боротися з опришками, яких підтримувало населення, було дуже складно. Про виняткову хоробрість Довбуша і його спритність створювалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. Однак і після його смерті десятки повстанських загонів, продовжували діяти в Галичині, на Буковині та Закарпатті.

Поділи Польщі та українські землі. У 70-х роках XVIIІ ст. відбулися істотні зміни в політичному становищі західноукраїнських земель.

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Прусія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель – тих, що були у складі Речі Посполитої. В результаті першого поділу Польщі (1722 р) землі Галичини відійшли до Австрії. Невдовзі до неї приєднали також землі Північної Буковини. На зміну польським феодалам прийшли австрійські, німецькі, угорські поміщики які продовжили гноблення народних мас, насаджували свою віру, мову, звичаї. Незважаючи на спроби окремих реформ австрійського уряду, становище західноукраїнських земель залишалося надзвичайно скрутним.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. У березні 1793 р. вийшов маніфест Катерини ІІ, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалися до Росії. Це був другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

У 1795 р. за остаточним, третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусії.

Протягом 90-х років XVIIІ ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи й установи. У краї почали діяти намісницькі, а пізніше губернські управління, царські судові органи та інші. Однак, Правобережна Україна продовжувала залишатися під феодальною владою польських магнатів, у внутрішні справи яких царська адміністрація не втручалася. Так, магнат С. Потоцький володів на Правобережжі 312 селами і містечками. Польські магнати отримали від царської влади права російського дворянства, підтвердження прав володіння, нові чини і звання.

Однак, становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відпрацьовували панщину в маєтках феодалів і платили численні державні податки. В окремих місцевостях панщина доходила до 5-6 днів на тиждень. Селяни все частіше позбавлялися власної землі. Промисловість на Правобережжі знаходилась в занедбаному стані.

Loading...

 
 

Цікаве