WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у другій половині ХVІІІ ст. - Курсова робота

Українські землі у другій половині ХVІІІ ст. - Курсова робота

Участь козаків у воєнних операціях турецької армії, які проводилися для придушення визвольної боротьби християнських народів (сербів, греків, румунів) суперечило їхнім переконанням. У травні 1828 р. під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Й. Гладкий на чолі 2-тисячної групи козаків і селян перейшов на територію Росії, де вони прийняли царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Задунайську Січ, перебивши її гарнізон, а ті козаки, які воювали у складі султанської армії (близько 2 тис. чоловік) були кинуті у в'язницю.

4. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII-XVIII ст.

Основою української економіки в цей час продовжує залишатися сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було викликано зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.

Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове (землею наділяли за службу відповідно до рангу на час обіймання посади). Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в цьому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись у такий спосіб хоча б частково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав і вільностей.

Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Потьомкін (понад 42 тисячі десятин) та інші російські поміщики, яким значно поступалися національні землевласники.

Землеробство мало переважно зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: на Лівобережжі більше сіяли жита, на Півдні – пшениці. Із середини XVII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що істотно вплинуло на розвиток не лише сільського господарства, але й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряка, соняшника, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство. Великі плантації, особливо на півдні України, займав тютюн. Важливе значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землі козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIIІ ст., коли офіційно в центрі і на місцях перестали визнавати „займанщину" юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

У другій половині XVIIІ ст., в умовах диференціації козацтва: заборонялося козакам вільно розпоряджатися землею, примушували безплатно працювати в старшинських маєтках. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах, які вела Росія, вони охороняли південні кордони від татар, будували канали і фортеці. Це призводило до прогресуючої деградації козацьких господарств.

Ще гіршим було становище селянства. Селяни України у XVIIІ ст. поділялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, обсягом і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перши значно переважали.

До державних селян належали ті, які жили на державних і власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, що відслужили військову службу, їх сім'ї. Державні селяни поділялися на дві групи: перша – оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); друга – ті селяни, що знаходилися на „господарському положенні".

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIIІ ст. панщина стає 4-5-денною у другій половині XVIIІ ст. проте поступово намічається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право – забороняються переходи селян із місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства.

На початку XVIIІ ст. в Україні почався процес переходу до мануфактурного виробництва. У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру. А до кінця XVIIІ ст. в Україні їх нараховувалося вже 240. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля в Донбасі (Бахмут).

Інтенсивно розширюються торговельні зв'язки між Україною і Росією. Україна стала основним постачальником хліба і м'яса, шкіри і прядива для Росії та була ринком збуту товарів із Росії (хутро, коси, папір тощо). При цьому царським урядом проводилася протекціоністська політика. Зокрема, для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок: індикту – за ввіз товарів з Росії, а за вивіз – евекту, які йшли до української скарбниці. Суттєво збільшується кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тисяч, а на Слобожанщині – майже 2 тисячі. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.

Більшість населення Лівобережної України складали селяни, зокрема у 1782 р. їх було 59%, козаків – 33%, решта – 8%. У 1975 р. українці становили 17% населення імперії.

У XVIIІ ст. значно прискорився процес урбанізації. Значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис., Харкова і Ніжина – 11 тис., Сум – 10 тис., Полтави – 7 тис. чоловік.

Отже, наприкінці XVIІ-XVIIІ ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були: зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; поступовий розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; поява окремих елементів капіталістичного укладу в економіці; поступове формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. За цих умов українська економіка підпорядковувалася впливу іноземних держав.

5. Економічний і суспільний розвиток Правобережної України

Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681 р) територія між Дніпром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух став особливо масовим у 90-х роках XVIІ ст. У 1685 р. польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вільностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Корсунській та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699 р) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба реалізувати цей план призвела до вибуху повстання на території Київщини, Брацлавщини, Поділля та Волині під проводом фастівського полковника С. Палія (1702-1704 рр). В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Палія було заслано до Тобольська, пізніше (у 1709 р) він очолив Білоцерківський полк. Після поразки Мазепи система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям. На цій території починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків. Землі Правобережжя знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільські воєводства.

Почалося господарське відродження краю. Однак водночас зросли панщина та натуральні повинності, посилився наступ уніатства на православних. Все це викликало значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина.

Гайдамацький рух. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIIІ ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали їх учасників „гайдамаками" (від турецького „гайда" – гнати, переслідувати), а невдовзі цей термін став самоназвою повстанців.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло на Правобережній Україні у 1734 р. Найбільший повстанській загін очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанці заволоділи Вінницею та іншими містами. Проти повстанців було спрямовано каральні війська – як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдови.

Loading...

 
 

Цікаве