WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Люблінська унія. Захопивши західноукраїнські землі Польща продовжила наступ на українські землі, які були під владою Литви. Остання ж з початку XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, передусім з боку московського князівства (Московії) та Кримського ханства.

Московське князівство, практично скинувши у 1480 р. ординське іго, почало претендувати на землі колишньої Київської Русі (так виникла доктрина так званого третього Риму). У січні 1493 р. князь Іван ІІІ проголосив себе "государєм всієї Русі". Відповідно до цього діяли і наступні правителі Московської держави. Вже на початку XVI ст. Литва втратила сіверські землі (1507-1508 рр.), Чернігів і Стародуб (1522 р.).

Становище Литви ускладнювалося й появою Кримського ханства. В середині XIV ст. в Золотій Орді посилилися відцентрові тенденції, почався розпад цієї держави. У 1449 р. відокремилися від Орди кримські татари, які утворили своє державне об'єднання – Кримське ханство.

Новостворена державність була слабкою. У політичній сфері відбувалася постійна боротьба за владу, супротив місцевої знаті процесам централізації. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері: навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства, вели кочовий спосіб життя. Основою господарства було кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб ні держави, ні місцевого населення. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи численну армію (на початку XVI ст. – майже 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.

Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. У 1448 р. татари вперше вторглися на Поділля. Незважаючи на те, що засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля.

На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Вже у 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

У середині XVI ст. наростаюча криза у Литовській державі сягнула критичної межі. У 1549 та 1552 рр. вона не змогла протистояти двом великим вторгненням татар. У 1558-1583 рр. Литва вела нову тривалу війну з Московією – так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою зовнішнього вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися. Але поставили головною умовою об'єднання в одне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував лише спільний монарх.

Незважаючи на небажання великих литовських магнатів створювати єдину з Польщею державу, втрачаючи при цьому свої певні права і привілеї, ураховуючи невдачі Литви у Лівонській війни та у боротьбі з Московією литовські магнати змушені були піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала:

– об'єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ Посполиту;

– на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;

– спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат;

– запроваджувалася єдина грошова одиниця;

– Литва зберігала певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

– до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – територія Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;

– українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Вимоги української еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.

Люблінська унія – це подія надзвичайної політичної ваги. По-перше, завершився об'єднавчий процес між Литвою і Польщею, започаткований у 1385 р. у Крево; по-друге, нове державне утворення призвело до кардинальних геополітичних змін в регіоні та вплинуло на зовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав; по-третє, Польща отримала можливість безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.

Наслідки Люблінської унії. Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для здійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей.

Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними.

По-перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви, на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві.

По-друге, зміни в адміністративно-територіальному устрої. Впровадження чужих за своєю природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій.

По-третє, Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві. Українські князі та шляхта не скористалися нагодою. Щоб заявити у сеймі право України бути, як Польща і Литва, третім рівноправним учасником федеративної Речі Посполитої.

По-четверте, унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захоплення українських земель. Причому, король роздавав землі на "вічність" шляхті не лише "порожні", а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські, Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння (особливо на Брацлавщині та Подніпров'ї), нещадно гнобили селянство та міщан, утискували козацтво (деякі шляхтичі навіть катували й вбивали селян та міщан, спалювали села).

По-п'яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. "Артикули" Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину "з волі пана". Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та повернення їх до пана. Шляхтич регламентував повинності селян, розпоряджався їхнім майном та життям. Селянин знаходився в юрисдикції вотчинного суду.

По-шосте, на руйнування старого аграрного ладу був спрямований "Устав на волоки" (1577 р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента.

По-сьоме, магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. Зокрема, з метою розширення орних земель вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси.

По-восьме, унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли.

По-дев'яте, після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.

1.4 Формування українського козацтва

Термін "козак" вперше зустрічається у початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає "одинокий", "схильний до завоювання". Пізніше, у ХIV ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови (1303 р.) і трактувалось як "страж", "конвоїр". Щодо українських козаків то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського, який у 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу польським військам наздогнати татарський загін на Брацлавщині.

Теорії походження козацтва. До сьогодні проблема виникнення українського козацтва є дискусійною. Історик О.Д.Бойко виокремлює більше десяти версій походження козацтва. Серед них можна назвати наступні:

1. Хозарська – ототожнює козаків з давніми народами степу "козарами" або "хозарами";

2. Черкаська – вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

Loading...

 
 

Цікаве