WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

На Правобережній і Лівобережній Україні самоуправління містами враховувало регіональні особливості та норми звичаєвого права. Зокрема, у менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада – справами міщан.

Селянство. Найбільшою соціальною групою за кількісним складом (майже 80 % населення України) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українське селянство. Його соціально-економічне та правове становище від середини XIV ст. усе більше ускладнюється. Колишні категорії селян Київської Русі із зміною політичного статусу українських земель поступово трансформуються і набувають характеру, що відповідав економічним інтересам литовсько-польської влади.

Селянство було неоднорідним. Залежало від форм феодальної експлуатації та характеру повинностей. Його поділяють на три групи: чиншове, тяглове, службове.

Чиншові селяни або данники, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які були спадкоємцями господарсько-правових ознак смердів часів Київської Русі. У ході формування фільваркової системи ця категорія селянства поступово зникає.

Тяглові селяни (включали різні групи раніше безземельних селян), які вели господарство на безземельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства була відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків).

Службові селяни – це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Окрім основної роботи, вони залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи відбувається зближення між різними категоріями селянства та відчуження його від власності на землю. З кінця XV ст. – протягом першої половини XVI ст. право на землеволодіння еволюціонує. Литовські статути (1529,1566 рр.) обмежили право власності селян на землю та прискорили процес її захоплення феодалами. На відібраних землях шляхта влаштувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

Проте, ані постійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне захоплення селянських земель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнули повного контролю над селянами. Поступово залежність селян від феодалів юридично оформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала, у запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщина), у остаточному обмежені громадянських прав та свобод селянства.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447 р. Кріпаками вважалися селяни які не мали власного господарства і жили у чужих дворах ("підсусідки"), та збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів ("загородники"). У 1543 р. було заборонено переходити від одного до іншого пана. "Устав на волоки" (1557 р.) встановив дводенну панщину, а останню крапку в законодавчому оформлені кріпосного права поставили "артикулі" польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третій Литовський Статут (1588 р.). Ці закони:

– позбавляли селян права розпоряджатися своїм майном;

– тривалість панщини визначалася волею пана;

– селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком.

Таким чином, законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях, утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, експлуатації покріпаченого селянства. За даними історика В. Кульчицького, вже до кінця XVI ст. в Україні було покріпачено до 20% селянства.

1.3 Польська експансія на українські землі

У квітні 1340 р. через боярську змову загинув галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав. Смерть князя, на думку О.Бойко, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. При цьому експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини.

Загарбницькі плани підтримували три соціальні верстви Польщі: по-перше, магнати південно-східного регіону країни, які сподівалися поширити свої володіння на українські і білоруські землі; по-друге, католицька церква, яка прагнула здобути нових віруючих; по-третє, багаті міщани великих міст, зокрема Кракова, котрі воліли підпорядковувати собі важливі торгові шляхи в Галичині.

Наступний король – Казимир ІІІ вже 1340 р. продовжив експансію на землі Галичини. Однак, місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став Дмитро Дедько. Казимир ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Галичини. А той – формальне верховенство польського короля.

Смерть у 1344 р. Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир ІІІ у 1349 р. розпочав другий широкомасштабний наступ на українські землі. Ідеологічною основою вторгнення стало поширення католицизму на Схід, захист католиків.

У 1366 р., після тривалої боротьби з Литвою та місцевим українським населенням Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині (територія Польщі збільшилася майже у 1,5 рази, на підкорених землях проживало 200 тис. осіб).

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського:

– польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією;

– утверджувалося польське право та адміністративна система;

– витіснялося православ'я шляхом утвердження католицизму.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок династичної угоди Галичина переходить під владу Угорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Польща у 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. С цього часу на території Галичини:

– розпочинається активне ополячення та окатоличення;

– на галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства;

– латина стає офіційною мовою;

– всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню (частина галицьких бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус).

Проте, Польща не задовольнилася Галичиною, вона претендувала й на інші землі Великого князівства Литовського. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути литовську державу. Однак опозиційний рух на чолі з литовським князем Вітовтом зашкодив реалізувати цю мету. А після переможної битви під Грюнвальдом (1410 р.) Литва укріпила свої позиції. Згідно з Городельською унією (1413 р.) між польським королем Ягайлом і великим литовським князем Вітовтом Польща змушена була визнати право на існування самостійного Великого князівства Литовського. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Литви. Однак вона змінила тактику: замість зовнішнього тиску розширити сферу впливу на литовські території вона намагалася вирішити цю проблему із середини – через литовську еліту. Саме тому, підкреслює О.Д.Бойко, однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського (право повністю розпоряджуватися своїми землеволодіннями, обіймати державні посади тощо). Отже, унія спричинила два протистояння: між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського. В свою чергу це спровокувало в українських землях глибокий розкол, посилився соціальний, національний та релігійний гніт.

Після смерті Вітовта (1430 р.), коли князем Литовським був Свидригайло, Ягайло у 1431 р. знову продовжив боротьбу за землі Волині, наслідком якої став перехід західного Поділля до Польщі. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства – Руське, Бєльзьке та Подільське. Тут запроваджувалося польське право, було нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління. Відбувається процес зближення родової знаті з військово-службовим станом та їх об'єднання в одну панівну верству – шляхту (від давньонімецького slaht – порода, рід).

Посилилося гноблення селян Галичини: їм надавали малі ділянки землі в тимчасове користування, за які вони відробляли панщину, платили грошові податки й численні натуральні данини. До 1435 р. селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи.

Варто підкреслити, що українці не мирилися із підневільним становищем. Першим збройним народним виступом проти Польщі було повстання під приводом Мухи у 1490-1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загальна чисельність повстанців нараховувала до 10 тис. чол. Для боротьби з повсталими польський уряд навіть запросив на допомогу прусських лицарів. Після поразки селянський ватажок був ув'язнений у тюрмі в Кракові.

Loading...

 
 

Цікаве