WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Соціально-економічне становище українських земель. Основу економіки українських земель у XIV-XVI ст. складали землеробство, торгівля, традиційні промисли, ремісництво.

Сільське господарство. Аграрний сектор до ХVІ ст. був зорієнтований на вироблення продуктів для феодального господарства, забезпечував всім необхідним селян та потреби жителів міст. Феодальне господарство засновувалось на експлуатації селянства, об'єдного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств. По відношенню до феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Найбільш поширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, які вирощувалися для власних потреб. Частина виробленого віддавалася феодалам (як натуральний податок), або продавалась у містах (адже феодали стягували податок і грошима). Починаючи з середини ХV ст., майже всі податки стягувалися грішми.

У ХVІ ст. в Західній Європі зріс попит на продукти харчування (там відбулася своєрідна "революція цін", коли внаслідок припливу дешевого золота й срібла з Америки підійнялись ціни на всі товари). Як зазначає О.Субтельний, ціни зросли у 4-5, а подекуди навіть у 8-10 разів. Зростання цін і попиту на зерно зумовило втягнення українських земель (особливо тих, що знаходилися поблизу притоків Вісли: Західного Бугу, Сяну в міжнародну хлібну торгівлю. Вони стають районами товарного зернового господарства. Вирощене зерно вивозили шляхами до Гданська. А далі – в країни Західної Європи. Вказані процеси, з одного боку, пришвидшили зміни в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур, поява водяних та вітряних млинів тощо), з іншого – гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Розширення торгівлі хлібом та іншими сільсько-господарськими продуктами спонукало до появи і розвитку фільваркового господарства. При цьому розширення панських господарств відбувалося за рахунок селянської землі та зростання панщини.

Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала аграрна реформа 1557 р. у Литовському князівстві, яка відбулася на основі закону „Устав на волоки" (волоки – поля). Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доходності ґрунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях – волоки, що дорівнювали приблизно від 17 до 22 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки. А гроші – поділялися між селянськими господарствами по одній волоці на дворище.

В результаті реформи було: зруйновано общину, яка ще за часів Київської Русі відігравала роль організаційного ядра у житті сільського населення; передані шляхті, виведені із обігу общини значні площі родючих ґрунтів; удвічі збільшилися феодальні повинності селян; всі категорії селян були позбавлені права переходу. Джерелами зростання феодальних володінь були також великокняжі дарування, купівля маєтків та освоєння нових земель.

Свої земельні володіння феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натурального господарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарських виробників.

Торгівля. Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах (торжищах) переважно продуктами рослинництва та ремісничими виробами. Міжнародного характеру набули ярмарки Львова, Луцька, Києва та інших великих міст. Ярмарки відбувалися безперервно протягом року.

Значних змін зазнала зовнішня торгівля:

– різноманітнішає експорт, провідними статтями якого стають зерно, худоба, дерево, відтісняючи на другий план шкіру, мед, віск;

– збільшилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, вина та багато іншого;

– змінилися великі торговельні шляхи. З середини ХV ст. із занепадом Дніпровського шляху втрачає своє значення чорноморська торгівля. Купецькі каравани, що забезпечували торгівлю Північно-Східної Русі зі Сходом, тепер прямують до Константинополя – Стамбулу суходолом: через Молдавію та Волощину. Економічні інтереси Європи із Сходом зв'язували території Галичини, Волині та Поділля. Уже в ХV ст. в Україні приживаються елементи нової торговельної культури: продаж товарів у кредит або під заставу; укладання торговельних контрактів; започатковується іпотечна система землекористування (земля здавалася під заставу).

Розвиток суспільства. Під впливом змін в економіці в українських землях формується станова організація суспільства, яка базується на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

Шляхта. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала на етапі становлення (ХІV-XV ст.) декілька груп панівного класу, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів (представники княжих родів литовської та давньоруської династій, члени великокнязівської ради, найзаможніші феодали і дрібна шляхта. Питома вага шляхти серед українського населення Литви становила майже 5%.

Духовенство – окрема верства українського суспільства. Протягом XIV-XVII ст. його становище, роль і місце були неоднаковими. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держави, мав значні права і привілеї, і становив майже 10% населення. Духовенство було біле – світські священика, і чорне – чернецтво. Джерелами існування духовенства, окрім прибутку, що надходив в результаті церковної діяльності, були: десятина, дрібна данина натурою. Деякі великі церкви та монастирі володіли земельними угіддями, селами.

Прагнучи до самостійної "церковної організації" в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископів та підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові. Однак, в XVI ст. у церкві сталося багато подій, які принижували авторитет православної церкви, свідчили про її кризи. На соборах православної церкви (зокрема, віленський – 1508-1509 рр., Берестейській – 1596 р. та ін.) було засуджено: купівлю парафій замість соборного обрання; єпископів та священників-двоєжонців; розглядалися питання про позбавлення сану порушників, занепад церкви та ін.

З XVI ст. активно розгорнули свою діяльність засновані при церквах братства: вони рішуче виступали проти патронату литовських та українських панів над церквою (їхня благодійна діяльність по сутті перетворилася на патронат, який з XV ст. набуває форми звичайного володіння церквою або монастирем); проти польсько-католицької пропаганди національних і релігійних обмежень українців, проти аморальності серед духовенства. Братства боронили інтереси православної церкви в судах і перед королем. Опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновували і утримували школи, допомагали знедоленим.

Міщанство. Протягом XIV-XV ст., в процесі перетворення міст в самостійні організації, їх населення формується в окрему спільність – міщанство. Однією з причин усамостійнення міст був ріст населення, що займалося виключно ремеслом і торгівлею. Представники окремих професій об'єднувалися у цехи будівельників, шевців тощо. Перша цехова організація в українських землях виникла у 1386 р. у шевців Перемишля. У XV ст. цехи поширилися на всю Україну. Вони стали самоуправною, досить замкненою громадою із власним статутом, судом і виборним "цехмайстром" на чолі. Подібна організація сприяла підвищенню якості продукції, вводила контроль над нею тощо.

Міщанство поділялося: на декілька головних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовіші городяни й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни).

Магдебурзьке право. Деякі великі українські міста одержали право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1374 р. – Кам'янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, у 1497 р. – Київ. Протягом XV-XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя більшості українських міст. Його суть полягала у звільнені міста від управління й суду великих земельних власників і дарування йому права на створення органу місцевого самоуправління – магістрати. До складу якого входили обрані громадою рада на чолі з бургомістром, радники – "райци" (члени міської ради), колегія присяжних (судові засідателі), писар.

Однак Магдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православні міщани не мали права на участь в управлінні містом. Тобто, панування у містах, які мали Магдебурзьке право, переходило до рук переселенців-поляків та німців. Православні українці повинні були навіть селитися в ізольованих кварталах, їм заборонялося проводити релігійні процесії і навіть дзвонити на похоронах. Все це створювало умови для іноземної колонізації та вело до загострення національно-релігійних відносин.

Loading...

 
 

Цікаве