WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.) - Курсова робота

Успіхи козацтва у протидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власні права, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-х рр. XVII ст. поруч із збройними козацтво вдається і до політичних форм боротьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівень розуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. у зв'язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало не дійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідею про відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки з гетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише через зраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання.

Справу Сулими продовжив Павло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з "ляхами", захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючи недоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст і сіл із закликом виступити проти утискувачів православ'я, подбав про озброєння новоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитися підтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейди на Лівобережжя, Подніпров'я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювали повстанський рух.

Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевага польського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П. Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорів керівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акт капітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар Війська Запорозького Б. Хмельницький.

Навесні 1638 р. повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі на Лівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об'єднання. Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с. Жовнин, де вони більше місяця тримали оборону, очікуючи на допомогу козацьких загонів з Правобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухвалена сеймом "Ординація Запорозького реєстрового війська" ліквідовувала козацьке самоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежувала розселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами, змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом, зобов'язувала нереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.

Козацькі повстання кінця XVI – перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українського народу. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ'я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійних утисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалися селяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтва суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленню військового мистецтва, піднімали його до ролі провідника національно-визвольного руху.

1.8. Становище православної церкви у середині XIV – середині XVII ст.

В житті середньовічної України велику роль відігравала церква. Православна церква була основою розвитку культури українського народу.

Після татаро-монгольського нашестя резиденція митрополитів київських формально залишилася в Київі. Однак, фактично з кінця XIII вона перебралася спочатку до Володимира (на Клязьмі), а з 1325 р. в Москву. Але офіційно Київ залишався центром митрополії, а за митрополитами зберігався титул "Київський і всієї Русі". В Галицько-Волинському князівстві у 1303 р. була сформована власна Галицька митрополія, яка проіснувала з перервами протягом XIV ст. Наприкінці XIV ст. вона була ліквідована і Київська митрополія знов стала єдиною.

Таким чином, єпархія (церковна провінція) яка підпорядковувалася Київському митрополиту, опинилася розділеною між двома князівствами – Московським і Литовським. Кожна митрополія намагалася мати свого прибічника в митрополитах. Боротьба між двома державами за панування в церковній сфері привела до розколу Київської митрополії. У грудні 1448 р. собор єпископів в Москві вибрав без згоди Константинополя митрополита Іону. З цього часу православна церква в Московському князівстві стала автокефальною (незалежною від Константинополя), а наступники Іони одержували титул митрополита Московського і всія Русі. Православна ж церква в Україні залишалась під управлінням Константинопольського патріарха, який у 1458 р. освятив Київським митрополитом Григорія Болгарина. Москва не визнала його. В той же час великий князь Литовський і король Польський Казимир IV визнав повноваження Г.Болгарина. Таким чином, єдина нещодавно Київська митрополія розділилася на Київську і Московську.

Після падіння Візантійської імперії (1453 р.) значення Константинопольського патріархата, а разом з ним і православної церковної організації похитнулося. Католицька церква, використовуючи турецьку загрозу Візантії, домоглася від візантійського імператора згоди на церковну унію з Римом. Унія була оформлена рішенням Флорентійського собору 1439 р. Православні Московського князівства і Литви її не сприйняли.

Католицька церква використовувала унію для захоплення нових територій. Після захоплення Польщею Галичини і західної Волині католицькі єпископські кафедри були створені у Львові, Луцьку, Києві та інших містах. Католицька церква при підтримці держави витісняла православну церкву. З утворенням Речі Посполитої Польща проводить активну політику нейтралізації православ'я в українських землях та заміни його католицькою вірою.

На процес окатоличення українського народу впливали кілька чинників:

– окатоличення українського народу мало сприяти консолідації Речі Посполитої;

– Ватикан, розширюючи сферу впливу на сході, значно посилював свої позиції у боротьбі с протестантизмом;

– успіху католицької експансії сприяло й пануюче в житті православної церкви безладдя, яке віддзеркалювало кризові явища суспільства;

– серйозної шкоди православ'ю завдавало окатоличення й ополячення "української" еліти, що значно звужувало можливості матеріальної підтримки православ'я.

Високі духовні помисли, що раніше визначали зміст патронату над релігійними установами, в нових умовах змінилися на прагматизм та економічні інтереси.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Литовська знать була православними. Але у XV ст. під впливом Польщі Великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилася із священиками, як з особистою власністю, призначали їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність православних монастирів та окремих священнослужителів.

У Польщі ж, як підкреслює Б.Д. Лановик, у XV-XVI ст. відбувалося культурно-релігійне піднесення. Молодь здобувала вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. Важливу роль відігравала діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу добре оснащених колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо–католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. За цих умов українська знать була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та пристосуванням, асимілюванням у панівне суспільство та його культуру. На жаль, все частіше вона віддавала перевагу останньому. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися передусім із нижчими верствами, з народними масами, передусім селянством.

Полонізація українських земель, католицька експансія викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої української шляхти, заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва, а також окремих магнатів. Серед останніх найбільш відзначився князь Василь – Костянтин Острозький, якого називали "некоронованим королем України", один із найбагатших та наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію – першу українську школу вищого рівня навколо якої згуртувалися найкращі культурно – освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою – так звана Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи у Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.

Loading...

 
 

Цікаве