WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Економічне становище України в роки Хмельниччини - Курсова робота

Економічне становище України в роки Хмельниччини - Курсова робота

Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава — право на її купівлю. Так, в 1700 р. вона закупила 30 тис, в 1790 р. — майже 53 тис. пудів селітри.

Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, піщалі, латинські книги.

В кінці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з південними українськими землями. Російські купці продавали там будівельні матеріали, продовольство, купували у місцевих жителів велику рогату худобу, коней.

Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купці-іноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям торгувати безмитно на всій території України, їх подвір'я звільнялися від підводної повинності та постоїв військ.

Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивезення товарів — в 29 разів.

Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання Бродам прав "вільного" міста ( 1799 р.) через нього проходила торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами Причорномор'я та Азії.

Головними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.

У другій половині XVII — XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлю-продаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 р. і Новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.

Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввезення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз — евекту. Цей податок йшов до української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8—10 % вартості товару.

Царський уряд в 1754 р. скасував мито на товари, які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні пільги, їхні двори звільнялися від військових постоїв, їм дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.

Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 р. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).

Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в 1722 р. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.

Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.

Розвиток торгівлі в XVI—XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм — використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи 1526—1528 pp. в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 р. ("півкопка"). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578—1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування півгроша і денаріїв, основними монетами стали шеляги (со-ліди), гроши, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 р. — польський золотий, або таляр (30 грошів, або 60 півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 р. польський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише таляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У зв'язку з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла — тимфи. Всі ці монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими знаками залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна система.

З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 р. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети — російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI—XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

Loading...

 
 

Цікаве