WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Еміграція українців у кінці ХІХ–початку ХХ століття - Курсова робота

Еміграція українців у кінці ХІХ–початку ХХ століття - Курсова робота

Сибір став другою "батьківщиною" українців. Заселення Сибіру українцями, яке активно розпочалося з другої половини ХІХ ст., різко інтенсифікувалося після спорудження Транссибірської магістралі (1895-1905 рр.). З того часу українці селилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. Уже на початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом і високоякісної молочно-м'ясної продукції.

За даними перепису 1989р. в усіх республіках колишнього СРСР мешкало 6,8 млн. українців. Ще донедавна уявлення української громадськості про існування поза Україною на безкрайніх просторах 1/6 частини суші мільйонів єдинокровних братів стояло на нульовій позначці. Знання факту переселення на схід українців лишалося на периферії свідомості суспільства.

СРСР суворо оберігав таємниці про сотні таборів, переповнених безправними в'язнями, про жахливі голодомори, про виселення на чужину цілих народів. І серед в'язнів і тих, хто перебував на засланні, українська громада була чи не найчисельнішою – близько 40%.

У східній діаспорі українці досить швидко асимілювалися, спочатку ставали так званим "русскоязычным населением", а згодом переписувалися на росіян.

Українській діаспорі в республіках колишнього СРСР випала дуже тяжка доля. На неї здійснювався грубий авторитарний тиск з боку керівних управлінських структур, панувала політика повсюдної деукраїнізації, що постійно велася на державному рівні, та неухильна русифікація.

Українська діаспора в Російській імперії була майже повністю хліборобська. Залишаючись у територіальних межах царської Росії, а пізніше Радянського Союзу, українці східної діаспори не були емігрантами у традиційному розумінні цього слова. З кінця XIX ст. переселення з України скеровувалися на Урал, а далі – до Західного Сибіру. Українські поселенці на сході не створили організованого власного життя на новій території. Зв'язки України з цими поселеннями були обмеженими, власних організацій там не було. Царизм проводив відверту асиміляторську політику.

Для розвитку Російської імперії український ґрунт був чи не найсприятливіший. Вона набирала звідси людські ресурси, різноманітну сировину і продовольство, таланти та інтелектуальні ресурси. Тим часом мільйони наших земляків загинули у в'язницях, казематах, на безмежних просторах Сибіру і Крайньої Півночі. В 20-х роках XX ст. замість добровільного індивідуального почалося колективне "організоване" переселення з широким залученням демобілізованих червоноармійців. За 1924-1928 рр. з України було вислано 142 тисячі чоловік, які поселилися поза її межами, переважно в східних районах колишнього СРСР. Це становило 24% від усіх емігрантів Радянського Союзу.

Велетенські депортації українців було здійснено у радянські концтабори. 3 1920 по 1923 рр. до Сибіру висилали українських повстанців, вояків Червоної Української Галицької Армії, махновців, роком пізніше – священиків УАПЦ, петлюрівців, діячів учорашніх урядових структур. Далі надійшла черга "непманів", підприємців, членів українських політичних партій, "куркулів". У 1928-1934 рр. українців прийняли Соловки. Їх масово нищили на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вони гинули на будівництві залізниць Котлас-Ухта та Байкало-Амурськ. Перед війною в ГУЛАГу налічувалося 10-12 млн. пов'язаних з Україною в'язнів.

Докладна інформація про життя і долю ув'язнених українців у Сибіру мало висвітлена в літературі. Але український письменник XX ст. Іван Багряний, який змушений був останні роки свого життя поневірятися далеко від батьківщини, в еміграції написав роман "Тигролови" – чи не найпершу розповідь про сталінські концтабори. У творі зустрічається інформація про причини появи українців у Сибіру: "...професор історії... викладав історичну довідку про перших каторжників Сибіру, про перших політичних засланців, що склали тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, в цьому найсуворішому і найпонурішому закутку Східного Сибіру... їх було двоє тих піонерів: першим був – бунтар і "ізмєннік" – "малоросійський" гетьман Дем'ян Многогрішний. Навіжений протопоп Аввакум... – цей розкольник був другим... Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки... в епопеї невимовних людських страждань на цій землі..." Також розповідається про нащадків Сірка в радянському Сибіру: "Приїхали сюди, яка страшна і дика пуща була тут! Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись – зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились – це вже їхня батьківщина... Тепер це містечко Києвом зветься... У всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялися, що, мовляв, скільки лісу, а "хохли" хати з глини ліплять та білять. Тут хати зовсім такі, як на Україні, не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільшого цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди... Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш робочий... Трудилися щиро, то й мали: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, ловили звіра живцем... Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо... Люди наші осіли понад річками Уссурі і Амур, де можна сіяти хліб... А потім пішло все шкереберть... Прийшла совєтська власть і все перевернула. "Старий Мороз розгортав страхітливі картини... Про колони виснажених арештантів на лютім морозі... Про приречений на повільну смерть люд, а надто про силу-силенну "своїх людей" земляків з далекої тієї України нещасливої... Про надлюдське терпіння і труд каторжний... чесних трударів полтавських, катеринославських, херсонських "куркулів", "державних злодіїв", суджених "за колоски", та й всяких "ворогів" – вчених, вчителів, селян, робітників..."

За даними перепису 1897 р. у Сибіру мешкало 223,3 тис. українців. У 1926 р. українська діаспора Сибіру налічувала 828 тис. чол., тобто 9,5% від усіх жителів даного регіону.

Кількість українців збільшується у Сибіру, особливо після сталінського "великого перелому". На загибель туди їх вивозили сотнями тисяч – від Уралу і до Магадану. Значну кількість депортовано із Західної України, так званих "бандерівців" після 1944 р. Не всі з них після відбуття 25-річних строків повернулися додому: завели там сім'ї, приросли. А ще наші хлопці й дівчата їхали будувати БАМ, освоювати родовища корисних копалин у Тюмені, Якутії, Норильську.

У 1989 р. у Сибіру жило понад 860 тис. українців, в Західному Сибіру – 583,8 тис. і в Східному Сибіру – 279,4 тис. чоловік. Частка українців, які вважали рідною мовою українську, становила у 1989 р. у Західному Сибіру – 52%, у Східному – 48,5%. У місцях, де українські переселенці з'явилися відносно недавно (Тюменська обл., північні райони Красноярського краю), ці показники є значно вищими і становлять 54-68%.

На значній території південної частини Західного Сибіру від південно-східного Передуралля на заході і до передгір'я Алтаю на сході розташований один із найбільших у східній діаспорі район розселення українців, який одержав назву Сірого Клину. До його складу входять Омська, Томська і Новосибірська області та Алтайський край Росії. Тут на площі 450 тис. кв. км (дані 1989 р.) мешкало близько 750 тис. українців. За даними перепису 1926 р. українці становили більшість цього населення. Цей район у післяреволюційний час довго зберігав українські традиції.

Сотні тисяч українців мешкає на території сучасного Сірого Клину. Зокрема, в Алтайському краї, найсхіднішій частині Сірого Клину, де в 1989 р. проживало 77 тисяч українців (3% від усього населення краю).

Вибір за об'єкт досліджень населення Алтаю пояснюється низкою причин. Алтай, починаючи з 1865 року, коли сюди було дозволено переселення селян з інших губерній і до початку Першої світової війни, був одним із основних регіонів Сибіру для поселення селян-переселенців. Максимальних розмірів ці переселення досягли в роки столипінської аграрної реформи.

До відміни у 1861 р. кріпосного права Алтай був найбільш значним промисловим районом Сибіру. Це визначало й особливості складу населення. Більша частина його так чи інакше обслуговувала потреби кабінетського гірничозаводського комплексу – провідного центру з вироблення срібла й свинцю. Але після 1861 р. почалася криза гірничої промисловості, що призвело до скорочення чисельності працівників на рудниках і заводах, а також і до переорієнтації селян на аграрні заняття. Варто зарахувати й хвилю селян-переселенців. Із промислового району, яким був Алтай у XVIII – першій половині XIX ст. він еволюціонував у післяреформений час в аграрний.

Частка нетутешніх мешканців на Алтаї була дуже високою. Основна частина переселенців із числа тих, що йшли у Томську губернію, направлялась туди як раз через Алтай. Слід зазначити, що міграційні потоки йшли в Томську губернію з чорноземних губерній Центральної Росії, включно із Лівобережної України (Харківська та Чернігівська губернії).

Loading...

 
 

Цікаве