WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Еміграція українців у кінці ХІХ–початку ХХ століття - Курсова робота

Еміграція українців у кінці ХІХ–початку ХХ століття - Курсова робота

Міністерство освіти і науки України

Міжнародний університет розвитку Людини "Україна"

Тема контрольної роботи:

"Еміграція українців у кінці ХІХ – на початку ХХ ст."

Сарни 2006

План

  1. Причини та характер еміграції.

  2. Напрям еміграції та її наслідки.

  3. Економічна діяльність українських емігрантів.

1. Причини і характер еміграції

В історії формування сучасної української діаспори простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України. Перша хвиля еміграції з України, хронологічні рамки якої охоплюють період з останньої чверті ХІХ століття до початку Першої світової війни, була зумовлена переважно соціально-економічними причинами. Другий масовий відтік частини населення за межі своєї батьківщини припадає на період між двома світовими війнами і був викликаний як соціально-економічними, так і політичними обставинами. Друга світова війна та її наслідки викликали третю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. Четверта хвиля міграції припадає на кінець ХХ ст. і має, передусім, соціально-економічний характер. Протягом останніх років еміграційний потік з України до деяких країн (зокрема, Канади, США) змінюється якісно: дедалі зростає частка науково-технічної інтелігенції (як правило, це фахівці в таких галузях як системний аналіз, програмування, біологія, нові матеріали, комп'ютеризація).

З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав, українські етнічні меншини, які сформувалися в цих країнах в результаті переміщення трудових ресурсів, що практикувалися тоталітарним режимом, перейшли на становище закордонних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – східна українська діаспора.

Унаслідок міждержавних територіальних поділів ХХ століття частина українського етносу опинилася за межами України. Ця категорія закордонних українців належить до автохтонних національних меншин низки країн Європи (Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія, Придністровський регіон Молдови, прикордонні області Російської Федерації).

Нині число осіб українського походження, які проживають за межами України, за приблизними підрахунками, становить від 16 до 20 мільйонів.

Найбільше закордонних українців проживає в Російській Федерації. За результатами Всеросійського перепису 2002 року їх чисельність складає 2 943 471 осіб - громадян РФ, які ідентифікують себе як етнічні українці. Проте згідно з неофіційною статистикою, чисельність української меншини в Росії сягає понад 10 млн. осіб. Так, ще кілька років тому російські демографи публічно декларували факт проживання в країні близько 8-10 млн. російських громадян українського походження.

Понад 1 мільйон 27 тисяч громадян українського походження проживає в Канаді, відповідно до перепису населення в цій країні у 2001 році.

Чисельність осіб українського походження в США, за результатами перепису населення у 2002 р., сягає близько 900 тисяч. Проте деякі американські демографи вважають, що реальне число представників українського етносу в США становить від 1,5 до 2 мільйонів осіб.

Серед країн проживання найбільших українських громад зарубіжжя – Молдова (660 тисяч осіб), Казахстан (550 тисяч), Бразилія (500 тисяч), Аргентина (300-350 тисяч), Білорусь (237 тисяч; за твердженнями керівників української громади в цій країні, лише в Брестській області – колишньому етнографічному регіоні України – Берестейщина проживає близько півмільйона етнічних українців), Узбекистан (понад 100 тисяч).

Чисельні українські громади проживають також у Румунії (понад 61 тисяча), Латвії (близько 60 тисяч), Киргизстані (до 46 тисяч), Польщі (близько 40 тисяч за офіційною статистикою, за неофіційною – понад 200 тисяч), Словаччині (близько 35 тисяч), Грузії (близько 35 тисяч), Австралії (понад 34 тисячі), Великій Британії, (близько 30 тисяч), Франції (близько 30 тисяч), Німеччині (30 тисяч), Азербайджані (29 тисяч), Естонії (28 тисяч), Чехії (понад 22 тис.), Литві (22 тисячі), Сербії і Чорногорії (понад 20 тисяч), Туркменістані (17 тисяч), Угорщині (понад 6 тисяч), Боснії і Герцеговині (близько 5 тисяч), Хорватії (4,3 тис.), Таджикистані (4 тисячі), Австрії (3 тисячі), Вірменії (понад 2 тисячі), Болгарії (близько 1,5 тисячі).

Водночас велика кількість українських громадян – представників української тимчасової трудової міграції зосереджена в таких країнах як Іспанія (понад 80 тисяч), Португалія (близько 60 тисяч), Греція (понад 30 тисяч), а також інших державах. Уряд України докладає зусиль для забезпечення законних прав й інтересів громадян України, які працюють у країнах Європи. Важлива увага приділяється налагодженню механізмів легального працевлаштування українських громадян у цих країнах, посиленню їх соціального захисту, розширюється відповідна двостороння нормативно-правова база.

Порівняно з іншими світовими діаспорами, українські громади мають найбільшу кількість різних громадських об'єднань (за приблизними підрахунками – близько 3 тисяч). Найбільше їх у Канаді – майже тисяча осередків – політичних, культурно-освітніх, професійних (об'єднання лікарів, вчителів, інженерів, адвокатів і т.п.), жіночих, молодіжних тощо.

Міжнародною українською організацією є Світовий конгрес Українців (СКУ), який об'єднує близько 50 великих організацій – представників майже з 30 держав. Загалом усі об'єднання охоплюють у кожній з країн проживання від 20 до 30 відсотків усієї чисельності кожної з українських громад.

В низці держав Східної і частково Центральної Європи, а також в країнах Балтії політико-правовий статус української громади закріплено законодавчо як національної меншини. Це забезпечує суттєву державну підтримку зусиль місцевих українських громад щодо збереження своєї національної самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою тощо. В країнах, де українська громада не має статусу національної меншини, забезпечення її національно-культурних потреб є справою бажання й організаційних зусиль етнічних українців, які проживають у цих країнах.

Питання задоволення національно-культурних потреб українців за кордоном є предметом двосторонніх міждержавних переговорів на всіх рівнях. Збільшується число двосторонніх угод, що передбачають реалізацію культурно-освітніх та інших запитів української діаспори. Створюються двосторонні змішані міжурядові комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

Державна політика щодо відносин із закордонним українством базується на таких нормативно-правових актах: Конституція України, Указ Президента України „Про Національну програму „Закордонне українство" на період до 2005 року" від 24 вересня 2001 року, Закон України „Про правовий статус закордонних українців", прийнятий Верховною Радою України 4 березня 2004 року. Крім того, завершується робота над проектами законів України „Про концепцію національної політики щодо закордонного українства" та „Про концепцію державної етнонаціональної політики".

2. Напрям еміграції та її наслідки

Друга половина XIX – початок XX століття були відзначені масовою міграцією українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вони переважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на Далекому Сході та у Сибіру. Так наприкінці XIX ст. далеко за межами України з'являються українські назви поселень: Полтавське, Чернігівське, Українське, Ново-Київське та інші.

Більшість селян змушена була залишити рідні місця через відсутність землі чи необхідних засобів для існування. Хоча варто зазначити, що серед емігрантів були й заможні, але за свідченнями історичних джерел таких було дуже мало.

Російський уряд за допомогою переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії і разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити "земельний голод", знайти застосування "зайвим" робочим рукам. Великого значення надавалося збільшенню і зміцненню російського населення, особливо в кількісно незначних місцевостях.

Не була винятком в цьому плані і Україна. Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них: звільнення від податків, зокрема у Сибіру на 3 роки. На цей же час звільнялися від служби в армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони ще мали право на пільговий переїзд, кредити, але не всі потребуючі могли їх отримати. Наприклад, у Томській губернії за період з1 жовтня по 1 січня 1898 року із 2115 прохань від сімей кредит був наданий 1064 сім'ям. Переселялися передусім ті, хто мав заощадження. "Бажаними і корисними для Сибіру" були ті сім'ї, які мали достатньо коштів і не "обтяжені великою кількістю дітей чи родичами похилого віку".

З початку XX ст. еміграція українських селян набуває більшого розмаху. Сприяла цьому також офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. У цілому в європейській частині територія компактного проживання українців значно переважала території, де компактно проживали росіяни. Царський уряд розуміючи, що робота в галузі демографічної селекції значно "запущена", приймає безпрецедентну за розмірами програму переселення. За цією програмою, протягом 1896-1914 рр. з дев'яти українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн. 619 тис. українців.

Loading...

 
 

Цікаве