WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Суспільно-політичні чинники Конституційного процесу в Україні - Курсова робота

Суспільно-політичні чинники Конституційного процесу в Україні - Курсова робота

Тиск з боку глави держави змусив представників правих і центристських фракцій парламенту створити у квітні 1996 р. депутатську узгоджувальну групу під головуванням М. Сироти, яка отримала статус Тимчасової спеціальної комісії. Її діяльність була спрямована на об'єднання представників різних політичних сил та гілок влади з метою узгодження суперечливих положень і прийняття проекту Верховною Радою України. Водночас, у парламенті реєструвалися альтернативні проекти, розроблені депутатами-членами КПУ, ХДПУ, СДПУ: № 0496/1 (С. Гмиря, Г. Долженко), № 2327/1 (В. Моісеєнко), № 0496/2 (Ю. Буздуган), № 0496/3 (М.Карнаух), № 0496/4 (В. Шишкін).

Обговорення проекту Конституції в першому і другому читанні засвідчило неоднозначність ставлення народних депутатів до його прийняття: представники центристських, правих фракцій і частка позапартійних депутатів вбачали у ньому можливість вибудувати новий державний лад, представники лівих фракцій знаходилися в опозиції до проекту. Була ще й частина депутатів, які з певних причин не визначили свою позицію щодо нової Конституції. Така неузгодженість гальмувала конституційний процес у парламенті та викликала незадоволення з боку глави держави.

Указ Президента „Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України", виданий 26 червня 1996 р., ледве не спричинив чергову політичну кризу та змусив представників різних політичних сил, присутніх у Верховній Раді, піти на поступки й об'єднатися навколо прийняття Основного Закону. 28 червня 1996 р. після двох діб напруженої роботи Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.

У четвертому розділі „Передумови внесення змін до Конституції України (1996-2005 роки)" доводиться, що з прийняттям Конституції почався п'ятий етап конституційного процесу, адже реалізація президентсько-парламентської форми правління не привела до оптимального розподілу повноважень між гілками влади, поза правовим полем вирішення лишилася низка протиріч, які назріли у їхніх стосунках.

Вперше питання про внесення змін до Конституції України було виведено на рівень законопроектів у 1998-99 рр., коли до Верховної Ради були внесені проекти № 2339 (Г. Крючков, П. Симоненко) і № 3029 (А. Єрмак, Г. Омельченко), в яких пропонувалося змінити Основний Закон в частині взаємин між парламентом, Президентом та Урядом. Проте до їхнього розгляду справа не дійшла з огляду на підготовку до майбутніх парламентських і президентських виборів.

Неспроможність Верховної Ради України вчасно прийняти закон „Про Державний бюджет України на 2000 рік" зумовила загострення політичної та соціально-економічної ситуації в країні та призвела до створення 13 січня 2000 р. парламентської більшості у складі 11 центристських і правих фракцій, яка висловила готовність відповідати за здійснення реформ та наполягала на переобранні керівництва парламенту.

Після обрання на другий термін Президент України Л.Кучма з метою розширення власних повноважень за рахунок Верховної Ради та зростання впливу регіонів ініціював внесення змін до Конституції України. Реальним виявом цього стало видання ним 15 січня 2000 р. Указу „Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою".

Результати референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р., засвідчили підтримку починань глави держави з боку громадськості й спричинили черговий політичний конфлікт, що призвело до протистояння в середині правих фракцій, які утворювали парламентську більшість. У виконавчій владі конфлікт вилився в те, що Президент почав відчувати опозицію з боку глави уряду. Однак, у зв'язку з відсутністю в українському законодавстві положень, які б закріплювали порядок виконання державою ухвал народного волевиявлення та відповідальність парламенту на випадок їхнього ігнорування, рішення референдуму залишилися не втіленими у життя.

29 травня 2000 р. Президент України створив Конституційну комісію, яка внесла на розгляд Верховної Ради конституційний законопроект. Відповіддю на ініціативу Л.Кучми став проект закону № 5300-1, розроблений групою у складі 152 народних депутатів (Г. Крючков, С. Головатий, М. Сирота, О. Мороз та ін.).

На цьому етапі уповільнення конституційного процесу було спричинено черговим загостренням стосунків між главою держави і парламентом, вершиною якого став „касетний скандал" – оприлюднення народним депутатом О. Морозом 28 листопада 2000 р. запису розмов, які начебто стосувалися причетності Л. Кучми та інших посадовців до справи про зникнення опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. У відповідь народні депутати від опозиції виступили з ініціативами відставки міністрів силових відомств, початку процедури імпічменту Президента та організували проведення масових демонстрацій. Владне протистояння призвело до вимушеної відставки 17 квітня 2001 р. прем'єр-міністра України В. Ющенка.

Активізація конституційного процесу розпочалася після парламентських виборів 2002 р. із внесення депутатами до Верховної Ради конституційних проектів № 0998 (О. Ющик, М. Лавриненкота ін.) і № 0999 (Г. Крючков, О. Мороз, А. Матвієнко та ін.). У той же час Л.Кучма вніс до парламенту свій законопроект „Про внесення змін до Конституції України" та організував проведення його всенародного обговорення. 12 липня 2003 р. президентський проект було направлено до Конституційного Суду України, однак 23 серпня відкликано главою держави у зв'язку з тим, що частина депутатів розкритикувала його положення.

Натомість народні депутати подали до Верховної Ради України відразу три законопроекти про внесення змін до Конституції: № 3207-1 від 1 липня 2003 р. (А. Матвієнко, В. Мусіяка, А. Мартинюк, О. Мороз), № 4105 від 4 вересня (С. Гавриш, Р. Богатирьова, П. Симоненко та ін.) і № 4180 від 19 вересня (Р. Богатирьова, С. Гавриш, К. Ващук та ін.) Їхньою спільною рисою була пропозиція щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління.

Активна конституційна діяльність народних депутатів України призвела до блокування роботи Верховної Ради членами опозиційних фракцій (БЮТ, „Наша Україна", СПУ), які наполягали на вилученні з проектів положень про обрання Президента України парламентом. Наслідком політичних протиріч у Верховній Раді стало попереднє схвалення 24 грудня 2003 р. проекту закону „Про внесення змін до Конституції України" № 4105. Однак, під час голосування 8 квітня 2004 р. цей проект не набрав необхідної кількості голосів і був знятий з розгляду.

Подальшим кроком парламенту було прийняття 26 травня рішення про утворення робочої групи на чолі з Першим заступником Голови Верховної Ради України А.Мартинюком для доопрацювання проекту змін до Основного Закону на базі трьох існуючих законопроектів, результатом діяльності якої стало схвалення 23 червня в першому читанні проекту № 4180.

З наближенням чергових виборів Президента України увага всіх учасників конституційного процесу перейшла на бік майбутньої виборчої кампанії. 5 липня 2004 р. Центральна виборча комісія зареєструвала 26 кандидатів на посаду глави держави. Виборчі перегони супроводжувалися значними зловживаннями, маніпуляціями голосами виборців, переслідуванням опозиції, цензурою засобів масової інформації. Замах на життя кандидата від опозиції В. Ющенка вкрай загострив політичну ситуацію в державі. 19 жовтня 2004 р. представник депутатської більшості у парламенті С. Гавриш заявив про небажання фракцій і груп більшості брати участь у пленарних засіданнях до завершення президентських виборів.

Результати другого туру президентських виборів спричинили масові виступи громадян на підтримку В. Ющенка та В. Януковича. Обласні ради Центральної і Західної України визнали Президентом України В. Ющенка, а представники рад усіх рівнів Луганської області підтримали В.Януковича й почали закликати до створення автономії.

За обставин, що склалися, активізував конституційний процес Президент, наголосивши, що підпише закон „Про особливості застосування Закону України „Про вибори Президента України", який мали на меті ухвалити народні депутати з метою запобігання фальсифікації голосів виборців, лише за умови внесення змін до Конституції.

8 грудня 2004 р. Верховною Радою України було ухвалено пакет законів, до якого увійшли законопроекти „Про особливості застосування Закону України "Про вибори Президента України" і „Про внесення змін до Конституції України". Отже, конституційний процес в черговий раз став заручником у боротьбі за владу і допоміг розв'язати гостру політичну кризу.

Проведене дослідження зумовлює можливість зробити такі висновки:

– Загальний аналіз літератури з історії конституційного процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. засвідчив наявність певного наукового доробку, різнопланового за проблематикою та обсягом висвітлення тих чи інших аспектів. Водночас, питання залишається недостатньо вивченим. Критична оцінка та узагальнення праць попередників, наявність різноманітної джерельної бази дали змогу вирішити основні завдання дослідження;

– Про необхідність прийняття нової Конституції Української РСР йшлося за часів СРСР. Відродження громадської свідомості, активізація національно-визвольного руху в кінці 1980 х рр., зумовлені союзними процесами перебудови, були основними суспільно-політичними чинниками, які спричинили активний пошук правових засобів суверенізації республіки і започаткували новітній конституційний процес;

Loading...

 
 

Цікаве