WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української держави.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни–творці Версальсьлко-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучи незадоволеною умовами Трансільванського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав в тому, що багатомільйонний український народ самостійно на міг вирішувати українське питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933 р. – Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно та Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України "для раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога містилася у меморандумі, проголошеному головою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погодженні з урядом, - це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчувала б, наскільки її життя стало легшим.

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл в Англії в Берліні в травні 1936 р. Черінг підкреслив: "Ми вам гарантуємо, що ...ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною". Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії та Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика "умиротворення" – логічний результат проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. Ро-друге, українське питання дало змогу Гітлерові приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії в Берліні відбулася таємна нарада вищих військових та політичних керівників Німеччини. У промові перед присутніми Гітлер повідомив про наміри розпочати насильницький перерозподіл території в Європі на користь "третього рейху". Першим завданням на цьому шляху він проголосив "розгром Чехії і водночас Австрії, щоб зняти загрозу з флангу під час можливого наступу на захід". Запланована агресивна акція, звичайно, ставила на порядок денний німецької політики і питання про дальшу долю Закарпатської України, яка входила до складу Чехословаччини.

У березні 1938 р. вермахт окупував Австрію. Настала черга Чехословаччини. В політичних колах західних країн дедалі більше утверджувалася думка, що це лише проміжний етап перед наступною великою кампанією Німеччини в бік Радянської України.

Мюнхенська змова (29-30 вересня 1938 р.), поклавши початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини, вплинула на всю систему міжнародних відносин на європейському континенті. Після Мюнхена справа Закарпатської України поступово опинилася в епіцентрі "чехословацької кризи". На роль учасника поділу "чехословацького спадку" настирливо претендували Угорщина та Польща. Хортисти посилили тиск на чехословацький уряд, наполягаючи на відокремленні чехословацької території, заселеної угорцями, і наданні словакам та закарпатським українцям права на "самовизначення". За цими дипломатичними формулюваннями приховувалася кінцева мета хортиського уряду – приєднати всю Словаччину та Закарпаття.

На той час активізував увагу до Закарпаття і польський уряд. Він заохочував хористів до найскорішого захоплення земель. За цими наполегливими закликами приховувалися великодержавні розрахунки пілсудчиків. Розглядаючи Закарпатську Україну як "ключовий пункт Центральної і Східної Європи", політичні кола Варшави пов'язували з встановленням спільного польсько-угорського кордону в Карпатах сподівання створити під своїм керівництвом блок середніх і малих держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями. План "третьої Європи" був спрямований не лише проти СРСР, а й мав на увазі перетворити Польщу на силу, рівнозначну фашистській Німеччині. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Більшість українських організацій на Закарпатті та українська еміграція виступили проти загарбницьких планів Угорщини.

Нацист верхівка уважно стежила за тим, як ускладнювалася міжнародна ситуація навколо Закарпатської України. Свою тактику в цій справі вона будувала з урахуванням цих суперечностей. 7 жовтня керівник політичного відділу міністерства закордонних справ Німеччини Е.Вьорман підготував меморандум про політику щодо Словаччини і Закарпаття. Характеризуючи можливі шляхи розв'язання проблеми, він перш за все виходив з інтересів німецької політики. Автор документа вказував на широкий діапазон українського національного питання з міжнародної точки зору. Найбільш оптимальним розвитком він вважав ситуацію, коли б при сприятливих умовах було проголошено незалежність Закарпаття. Це дозволило б Німеччині під приводом "захисту" інтересів українського народу розгорнути активну політику поти Польщі, СРСР і Румунії. Однак за обставин, що склалися, таке розв'язання вважалося несприятливим. Відхилялася також орієнтація Закарпатської України на Угорщину. Шеф політичного відділу МЗС пропонував сприяти "найприроднішому" в тогочасних умовах вирішенню – наданню області автономії з орієнтацією на Словаччину і Чехословаччину.

Отже, німецька дипломатія вважала за доцільне включити в "чехословацьку кризу" ще один фактор – український.

Дотримуючись тактики вичікування, приховуючи і маскуючи свою політику щодо Закарпаття, вона прагнула вивідати до кінця наміри зацікавлених урядів, сприяючи водночас посиленню націоналістичних настроїв у сусідніх країнах і розпалюючи суперечності між окремими державами, щоб кінець-кінцем добитися на них впливу.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо "Прага" повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви "Підкарпатська Рутенія". Прем'єр міністром став голова Автономно-землеробського союзу А.Бродій, а до складу уряду увійшли Е.Бачинський, С.Фенцик, А.Волошин, Ю.Ревай та І.П'єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску та шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й з потенційними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення "Великої України". У листі французького посла в Берліні Р.Кулондра від 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: "Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою – створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка б повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".

Loading...

 
 

Цікаве