WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Україна в планах та політиці іноземних держав міжвоєнного двадцятиріччя

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційно погодилися учасники Паризької конференції. Щодо політичної правосуб'єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як "громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову". На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього в національний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядність скасовувалась.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору ( березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі увійшли Північно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративним поділом.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

У польській конституції 1921 р. проголошуваівасякурс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність, наступ на національні права українців посилився.

Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків), вони твердили, що Західна Україна – це невід'ємна складова частина Польської держави. Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через Сейм у 1924 р. закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах. Міжнаціональні відносини особливо загострилися колонізаційною політикою польських урядів, спрямовану на "осадження" у Західній Україні максимально великої кількості поляків – демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. Сільським осадникам давали кращі землі. За міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. поляків. Починається пацифікація українського населення польською армією, розголос про це набув міжнародного характеру і викликав протести в Лізі Націй.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі від якої страждали передусім національні меншини. В цих умовах УНДО посилила боротьба за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права на автономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українських міжнародних відносин.

У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівської Німеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу з національного питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало як антиукраїнську. Зі свого боку УНДО зобов'язувалося утримуватись від будь-яких форм антиурядової діяльності. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого обрали віце-маралом нижньої палати парламенту. Українські парламентарі підтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які стали необхідними умовами загострення міжнародного становища. Польський уряд зробив зустрічний крок і звільнив українських політичних в'язнів у Березі Картузькій. Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в'язнів.

Нормалізація польсько-українських міжнародних відносин сприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однак доброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями. Гасло 2зміцнення польськості на кресах" залишилося для них цілком актуальним, вони дальше чинили насильство над українцями. Поступово найпопулярнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм.

Отже, становище українців у складі Польської держави було важким. Оскільки, українське населення постійно зазнавало політичного, культурного, соціального та релігійного гніту з боку польського уряду.

На середину 20-х років у світі налічувалося 45-47 млн. українців. З них у складі СРСР проживало 80%, що становило 20% всього населення тогочасного Радянського Союзу. В УСРР проживало 26-28 млн. українців – майже 80% всього населення республіки. У Польщі – близько 6 млн. з майже 30-мільйонного населення. У Румунії – близько 1 млн., у Чехословаччині – 0,6-0,7 млн. осіб. Решта в еміграції

У калейдоскопі міжнародних подій глобального значення не загубилося й "українське питання" в міжвоєнний період. Не будучи суб'єктом міжнародних відносин, Україна залишалася важливим об'єктом міжнародної політики. Якщо взяти найважливішу проблему – возз'єднання українських земель в єдиній державі, то тут склалася досить суперечлива ситуація.

СРСР офіційно не претендував на західноукраїнські землі, формально дотримуючись міжнародних договорів. Доречно зазначити, що оберігаючи УСРР від небажаних впливів Західної України (маються на увазі передусім націоналістичні рухи, які набули масштабного вияву з утворення у 1929 р. Організації українських націоналістів), Москва водночас намагалася посилити свій вплив на західноукраїнські землі, що час від часу призводило до загострення політичної ситуації в східноєвропейському регіоні, зокрема у відносинах з Польщею.

Свої інтереси до України мали держави Антанти – передусім Великобританія і Франція. Їх негативне ставлення до возз'єднання України формально пояснювалось тим, що вони як фундатори Версальської системи мали бути гарантами післявоєнних кордонів у Європі. Фактично ж їх позиція зумовлювалася розумінням того, що в тих умовах реальне возз'єднання могло відбутися лише на базі Радянської України, отже, зміцнення СРСР, чого вони не хотіли допустити.

Був іще один суттєвий момент, пов'язаний з нафтовими інтересами. Справа в тому, що напередодні Першої світової війни Галичина посідала 4-те місце у світі за видобутком нафти. Франція підтримала Великобританію в її близькосхідних нафтових домаганнях, остання ж не заперечувала проти французьких інтересів в Східній Галичині. Зробити це було простіше, передавши останню Польщі, яка повністю фінансово залежала від Франції. Підтримані ще й США, французькі нафтові компанії одержали право екстериторіальності на території галицьких нафтових родовищ. Отже, рішення Ради послів щодо Східної Галичини (березень 1923 р.) було лише формальним закріпленням нафтової політики тогочасної Європи.

Українське питання напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародні й політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Loading...

 
 

Цікаве