WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Згідно з Ризькою угодою радянська Україна і Польща обмінялися посольствами. Дипломатичним представником Польщі при уряді УСРР був призначений граф Ф.Пулавський в ранзі повіреного у справах, а повноважним представником України у Польщі – О.Шумський.

Посольство УСРР розташувалося у Варшаві в готелі "Вікторія". О.Шумського прийняв міністр закордонних справ З.Скірмунт, були вручені вірчі грамоти для передачі Пільсудському. Під час півгодинної бесіди підкреслювалося важливість встановлення тісних торговельних відносин.

Польського посла Пулавського прийняв голова Ради народних комісарів УСРР Чаковський. Під час їх бесіди, яка, за оцінками польської сторони мала дружній та доброзичливий характер, говорилось про необхідність більш тісних взаємин двох держав.

Посольство УСРР у Польщі тісно взаємодіяло з посольством радянської Росії, їх працівники постійно разом вирішували усі основні питання. 16 жовтня 1921 р. при посольстві радянської України почав діяти консульський відділ. Самостійні ініціативи українського представництва були заборонені.

При посольстві УСРР, як і у інших, існував відділ ДПУ, який підтримував матеріально комуністичний рух у Польщі, займався вербуванням кадрів, брав участь та був ініціатором різних терористичних актів, готував замах на Пільсудського.

Восени 1922 р. О.Шумського відкликали у Харків на прохання Г.Чичеріна, а на його місце був призначений Г.Беседовський, до цього – співробітник НКЗС УСРР.

Важливим пунктом політичних відносин радянської України з Польською Республікою стала демаркація кордонів. Кордон між Україною і Польщею було встановлено без жодних етнічних та історичних підходів, вони повністю ігнорували національні інтереси українського народу й були визначені лінією знаходження Польської армії з незначними відступами в той чи інший бік.

Наступна проблема, яку потрібно було розв'язати радянській Україні та Польській Республіці, - проведення обміну біженцями та військовополоненими, що під час війни, революції, локальних конфліктів опинилися на чужій території. Ще до підписання мирного Договору, 24 лютого 1921 р. була укладена Угода про репатріацію між РРФСР і УСРР, з одного боку, і з Польщею – з другого. Передбачалась швидка репатріація "заложників, полонених, військовополонених, біженців та емігрантів" на добровільній засаді.

Для проведення цієї роботи була створена Змішана комісія, в яку входили Польська делегація, яка працювала у Москві, і російсько-українська делегація, яка працювала у Варшаві.

На території Польщі також перебувало багато біженців з України, серед яких – майже уся армія УНР, інтернована у 1920 р. Саме вона, а також український уряд у Тарнові насамперед непокоїв радянську владу у Москві і Харкові. Російсько-українська делегація у справах репатріації, яка працювала у Варшаві, розпочала збір даних про вояків армії УНР у таборах інтернованих та розгорнула активну агітацію, спрямовану на повернення рядових та офіцерів на Україну.

Для полегшення проведення репатріації саме цієї частини української еміграції уряд УСРР прийняв дві постанови про амністію. 30 листопада 1020 р. ВУЦВК оголосив постанову про "...повну особисту амністію перебуваючим за кордоном робітникам і селянам УСРР, що брали участь, як рядові в лавах армій С.Петлюри, П.Скоропадського, А.Денікіна, Врангеля, Булак-Булаховича та інших ворогів робочо-селянської влади". Командирський склад цих армій отримував право особисто звернутися з проханням про повернення до РУД. 12 квітня 1922 р. приймається ще одна постанова про "Амністію чинам білих армій і вільної еміграції". Подібні постанови приймалися спочатку урядом радянської Росії. Нова постанова надала "...повну особисту амністію усім перебуваючим за кордоном особам українського громадянства".

Члени українсько-російської делегації по репатріації постійно відвідували табори інтернованих, розповідали про життя в УСРР, агітували за повернення. Командування української армії перешкоджало поверненню в УСРР солдатів і офіцерів. Ставлення до тих, хто бажав повернутися до УСРР, було суворим, їх сприймали як зрадників, ізольовували.

Репатріація поляків із СРСР у Польщу завершилась у 1924 р.

У цей період взаємини між Радянською Україною та Польською Республікою ускладнювалося тим, що радянська сторона була незадоволена перебуванням на території Польщі уряду УНР, її армії, а особливо допомогою польського генштабу в підготовці антирадянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Польська сторона висловлювала протести проти існування підпільних комуністичних організацій на її території, створених при підтримці червоної Москви. Загалом же можна стверджувати, що 1921-1923 рр. були періодом, коли українсько-польські відносини ґрунтувалися на засадах Ризького мирного договору, згідно з яким Польська Республіка визнавала УСРР як незалежну державу і мала з нею політичні та дипломатичні відносини. Однак практично міжнародна діяльність радянської України була підпорядкована радянській Росії, її урядом визначалися напрямки відносин з іншими країнами, у тому числі, і з Польською Республікою.

Українсько-польські зв'язки цих трьох років характеризуються розв'язанням цілої низки проблем: по-перше, встановлення кордонів, по-друге, - проведення репатріації, і, по-третє, - ліквідація різного роду конфліктів, пов'язаних із перебуванням уряду та армії УНР у Польщі й допомогою радянської сторони польському комуністичному рухові.

У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншими державами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Він засвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді – з Естонією. Одночасно проводились переговори про визнання Росії і України і укладення ними торговельних угод з Чехословаччиною та Італією.

7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М.Коцюбинського.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві Алі Фуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих Національних Зборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з ним договору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можуть початися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР – Харків. Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважного представника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду Великих Національних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі. Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що в такий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. Уряд УСРР у відповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкарі прийняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладення переговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних сил України і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару.

Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів було підписання "Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених", укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р. Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві Алі Фуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцією передбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованих цивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецька комісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.

2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов'язаних передусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі був підписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. За дорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученням уряду Великих Національних Зборів Туреччини – міністр закордонних справ Юсуф Кемаль. Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності з дня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня 1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними Зборами Туреччини. В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. В Харкові почало працювати посольство Туреччини.

Дипломатичні зв'язки з іншими країнами були потрібні Чаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Він утвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Української економічної наради визнав добру його роботу. Наприкінці 1921 р. було утворено експортний фонд в 60 мільйонів карбованців золотом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ. У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина.

Loading...

 
 

Цікаве