WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці поневолених Росією народів, у якому, окрім українців, активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих на досягнення визнання України іншими державами й отримання допомоги в боротьбі проти Росії та Польщі. Вони також проводили широку інформативну та пропагандистську діяльність і виконували головні консульські функції.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, про Лігу націй у Женеві утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді-грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй. Уже в цей період дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги націй, надсилаючи численні ноти і меморандуми на ім'я Генерального секретаря Ліги націй. 19 жовтня 1920 р. документи, підготовленні українською делегацією, були передані на розгляд 5-го комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянути питання про прийом України у члени Ліги націй. Відмова у цьому прийнятті була пояснена відсутністю стабільного уряду, який контролював би владу на всій території України.

Лояльнішим було ставлення до ідеї створення Західноукраїнського товариства Ліги нації (ЗУТЛН). Відомо, що під час перебування у Відні влітку 1921 р. голова Міжнародного союзу товариств при Лізі націй запропонував представникам української еміграції, вихідцям з Галичини, організувати Західноукраїнське товариство для Ліги націй, щоб у 1922 р. прийняти його у члени Союзу.

Під час конгресів Союзу товариств ставлення до української проблематики було прихильним. Однак у жовтні 1922 р. англійський конгресмен Девіс-Дейвіс в офіційній формі заявив представникам ЗУТЛН: англійське товариство після консультацій з урядовими чинниками не може підтримувати справи Східної Галичини, бо політичні чинники вважають, що доцільно об'єднати східногалицьке проблему з питаннями Великої України, а це не актуально.

На початку 20-х років ХХ ст. інтерес до українського руху виявляли певні політичні кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім Німеччина, були не задоволені результатами післявоєнного мирного врегулювання й шукали можливих союзників для зміни Версальської системи.

Західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з радянською Росією, почали дивитися на український повстанський рух як на перешкоду до налагодження відносин з Москвою. У цих умовах Державний центр УНР, що розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С.Петлюрою, та А.Левицьким, виїхала до Варшави, решта – до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. У тому ж році С.Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, переїхав у Париж.

Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР

У першій конституції УСРР, прийнятій ІІІ з'їздом рад України 10 березня 1919 р., говорилося: "Віданню центральної влади на Україні належать зносини з іноземними державами...".

Ще в договорі про воєнно-політичний союз, укладеному між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р., єдність цих двох республік в їх зовнішніх зносинах визначалося так:

"Обидві держави вважають необхідним оголосити, що спільні зобов'язання, які вони в подальшому будуть брати на себе по відношенню до інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян, що укладають цей союзний договір Республіки...".

Починаючи з 1920 р. УСРР встановлює безпосередні зв'язки з іноземними державами, активізує і розширює свою міжнародну діяльність. Для повсякденного керівництва цією діяльністю Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 21 березня 1920 р. створив спеціальне відомство зовнішніх зносин – Народний Комісаріат закордонних справ, функції якого до того часу фактично здійснював Рад нарком УСРР. Спочатку його очолював голова Ради народних комісарів Раковський (що свідчить про важливість цього відомства), заступником був призначений В.Яковлєв (син купця, закінчив Київський торговельний інститут, до цього призначення працював у надзвичайній комісії, брав участь у розстрілі рідного батька, члена Союзу російського народу). В.Яковлєв дуже цікаво визначив роль наркоматів закордонних справ: Московський, тобто НКЗС РРФСР – це закордонна канцелярія ЦК РКП(б), Рада народних комісарів до нього не торкається, український же НКЗС відіграє ще меншу роль, його діяльність повністю контролюється Москвою.

Створюючи відомства з міжнародних зв'язків, радянська влада ні в чому не хотіла бути подібною до інших держав і винаходила все своє. Замість міністерства закордонних справ – народний комісаріат, вигадали титул головам посольств за кордоном – повноважний представник.

НКЗС УСРР мав у своєму складі колегію Комісаріату, відділи: дипломатичних зносин, економічно-правовий, преси інформації, управління справами та секретаріату. У перший період своєї діяльності НКЗС УСРР зосередив свою увагу на питаннях репатріації і переселення іноземних громадян, які проживали в Україні, в їх країни і громадян УСРР – на батьківщину.

Зовнішньополітичними актами комісаріату в цей період були насамперед спільні з народним комісаріатом закордонних справ РСФРР ноти протесту і заяви проти інтервенції білополяків. Це було звернення до держав Антанти і до польського уряду. У зверненнях до держав Антанти пропонувалося вплинути на поляків і примусити їх припинити кровопролитну війну. Радянський уряд через НКЗС УСРР надіслав також ноту протесту чехословацькому урядові.

Наступним "важливим" актом УСРР 1920 р. була нота НКЗС від 3 липня німецькому урядові. У ноті зазначалось, що "вигнані з України" ворожі її народові "уряди" Скоропадського, Директорії знайшли собі пристановище у Польщі, Німеччині, Чехословаччині.

Наприкінці 1920 р. Народний Комісар закордонних справ УСРР надіслав ноту протесту урядам Болгарії і Англії, які підтримували і допомагали Врангелю.

Діяльність НКЗС УСРР дуже активізувалась в останні роки. Однак спроби української сторони реалізувати своє право на зносини із закордоном весь час наштовхувалися на перешкоди в ланках центрального партійно-радянського апарату. Надто багато відповідальних працівників у центрі вважало явно ненормальним, коли периферійні органи виявляли бажання самостійно спілкуватися з країнами світу.

На початку січня 1921 р. при російському уряду була утворена дипломатична місія УСРР, до складу якої входили Коцюбинський (голова), Лях і Аусем. Коцюбинськй разом із спеціальним посланником українського народу урядом Коном провели у Москві успішні переговори з литовським урядом. 14 лютого 1921 р. було підписано перший в історії УСРР договір з Литвою про встановлення дипломатичних відносин.

Тим часом у Ризі велися російсько-польські переговори про припинення війни і укладення мирного договору. Делегація під керівництвом Йоффе була об'єднаною. Представники України Квірінг і Шумський входили до її складу на правах рядових членів. Квірінг надіслав надіслав з Риги на розгляд політбюро ЦК КП(б)У записку "Про дипломатичні представництва УСРР". Відзначивши, що Україна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин з Польщею і країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому це питання повстане і відносно інших держав. "Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовитися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, дала б надто надто сильну зброю усім нашим ворогам".

Записку Квірінга було розглянуто в Харкові надзвичайно оперативно через тиждень після відправлення її з Риги. ЦК КП(б)У вирішив питання позитивно і навіить дав директиву про можливість голів українських представництв, хоч це було невідомо (за винятком Польщі), коли встановляться дипломатичні відносини з відповідними країнами.

Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. у палаці Чорноголових у Ризі. За ним Польща визнавала радянську Україну як незалежну державу та її уряд.

17 квітня 1921 р. Радянська Україна ратифікувала Ризький договір на засіданні ВУЦВК, після ратифікації Москвою. 14 квітня його ратифікував польський сейм. Українська соціалістична радянська республіка визнавалася Польщею й отримувала міжнародний правовий статус.

Ю.Пільсудський був проти Ризької угоди.

Відносини радянської України з Польською Республікою були віддзеркаленням стосунків з радянською Росією. Вони ускладнювались тим, що уряд УНР знаходився на польській території, він продовжував, з одного боку, боротьбу за незалежність України, а з другого, - проти курсу комуністів на підготовку соціалістичної революції в Європі., передусім в Польщі.

Loading...

 
 

Цікаве