WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східно галицькими землями. Фактично Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшла підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

Зовнішньополітична діяльність екзильного уряду УНР.

Зазнавши поразки в листопаді 1929 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С.Петлюра й уряд УНР в екзині розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному-сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розташувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов'язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували продовжити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзині. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г.Сидоренко), Бельгії та Голландії (А.Яковлєв), Великій Британії (Я.Олесницький), Італії (В.Мазуренко), Німеччині (Р.Смаль-Стоцький), Румунії (К.Мацієвич), США (Ю.Бачинський), Туреччині (В.Мурський), Франції (О.Шульгін), Чехословаччині (М.Славинський) і Швейцарії (М.Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

На початку 20-х років ХХ ст.. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище державного центру УНР в екзині ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов'язувався заборонити перебування на території всім "антирадянським" організаціям. Відтоді польська політика в "українському питанні" стала ще непослідовнішою, хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР. Про зустріч С.Петлюри з Ю.Пільсудським у квітні 1921 р. широко інформувала польська преса. Відповідаючи на ноту української радянської дипломатії про зустріч, міністр закордонних справ Польщі Сапега стверджував, що ця зустріч є консультативною. Варшава прагнула використовувати й надалі уряд УНР як засіб тиску на Радянську Росію як політичний аргумент у дипломатичній роботі за міжнародно-правове визнання входження Східної Галичини до складу Польської республіки. Водночас вона суттєво зменшила фінансову та політичну допомогу С.Петлюрі й уряду УНР.

У своїй зовнішній політиці Державний центр УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у аовоєнній Європі. На його думку, після поразки білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшу увагу національним рухам, що послаблювали радянську владу. Виявила специфічний інтерес до "українського питання" на початку 20-х років Франція. Вона докладала багато зусиль для утворення під своїм контролем політичного блоку центрально-східних держав у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку Франції, такий блок міг би виконувати і функцію "санітарного кордону" проти більшовицької Росії і стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у 1921-1922 рр. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії, сприяло розвитку польсько-румунського альянсу. Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їх співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

Не виявила великого зацікавлення "українським питанням" Англія. Головним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. "Українське питання, на думку Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який міг бути використаний Німеччиною в її реваншистських планах.

Негативно до незалежності України відносилося США. Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатів Ю.Бачинського у Вашингтоні та М.Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української незалежності. Офіційну позицію державний департамент США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. В ній зазначалось про невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії.

УСРР прагнуло нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою УСРР 5 червня 1921 р. призначила представником у Варшаві Олександра Шумського. До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розмістившись в готелі "Вікторія", місія відразу почала дипломатичну діяльність. До її складу входив згодом відомий український кінорежисер Олександр Довженко. Спочатку він брав участь у роботі російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, а згодом почав виконувати дипломатичні обов'язки, перебуваючи в секретаріаті посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі, а це позначилося і на його позиціях в інших європейських країнах. У Веймарській Республіці, яка була під впливом активної української політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію взаємозв'язків через укладення торговельних угод, що, безперечно, викликало поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних відносин. У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно і будинок посольства УНР відповідно до міжнародного принципу правонаступності було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної діяльності повноважного представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман Смоль-Стоцький залишив Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було прихильним.

Подібне було становище в Австрії, яка не проводила чітко вираженої української політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар'єра посла УНР у Відні Григорія Сидоренка.

Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим Славинський. Вона залишалася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР на погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на це, що у Чехословаччині опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної підтримки екзильного уряду УНР.

Становище місії М.Славинського істотно погіршилося навесні 1921 р., коли між Харковом і Прагою відбувся обмін торговельними представництвами. Проте для радянського уряду важливим було нейтралізувати осередок українства у ЧСР. У червні 1922 р. після підписання міжурядової українсько-чехословацької угоди за М.Левицьким було визнано статус дипломата, після цього місія УНР самоліквідувалася.

В інших державах українські місії виконували менш помітну роль. Представником УНР були у Швейцарії – граф М.Василько, Туреччині – В.Мурський, Парижі – О.Шульгін, який згодом став Міністром закордонних справ екзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті. Однак вона не мала вирішального впливу, оскільки Румунії не належала значна роль у повоєнній Європі.

Loading...

 
 

Цікаве