WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Пануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб врожай зменшився унаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, під загрозою "заслуженої кари" не повинні перешкоджати великим землевласникам засівати лани. Міністр земельних справ Ковалевський у відповідь на це подав у відставку, мотивуючи це тим, що не може терпіти втручання німецьких начальників у свою галузь. Мала Рада відставки не прийняла.

Все це привело до того, що окупаційна влада остаточно прийшла до думки здійснити державний переворот і почали шукати сили в українському суспільстві, на які можна було б спертися в цій справі.

13 квітня 1918 р. посол фон Мумм телеграфував до Берліна про неможливість співробітничати з керівниками Центральної Ради "які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей". Далі відзначалося, що поки що він сам (посол), ні його австрійський колега, ні генерал Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні) не знають гідної кандидатури "для зміни нинішнього уряду".

У секретній доповіді про стан справ в Україні, надісланій німецьким командуванням до Берліна в середині квітня 1918 р., йшлося про суцільне безладдя в країні та робився висновок про те, що тут бажано проголосити відкрито і легально про окупацію краю німецькими збройними силами.

В телеграмах німецького посла в Києві до його міністра закордонних справ від 18 до 19 квітня 1918 р. констатується, що в Україні "...партій, здатних керувати, нема; теперішній уряд не має сил і не користується авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос. За цих умов генерал Гренер, "...військовому духу якого суперечить той факт, що він, маючи силу, змушений бездіяльно спостерігати опір та експерименти цього слабкого, утопічно прокомуністичного уряду, який руйнує країну", наполегливо радив відправити останній у відставку та ввести безпосереднє військове правління. Однак після наради з австрійським послом та вищим німецьким командуванням у Києві фон Мумм 24 квітня телеграфував про їхні спільні висновки: "Співробітництво з теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції, неможливе. Утворення генерал-губернаторства поки визнати недоцільним". На цей час вищі представники Німеччини й Австро-Угорщини вже були проінформовані щодо справи, яку готував протягом місяця П.Скоропадський, та схвально до неї ставилися.

Можна цілком погодитися з твердженням П.Скоропадського, що, коли б не його виступ 29 квітня, "...німці кілька тижнів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство... Тим самим не було б Української держави, яка реально появилася на світовій арені хоч у цьому короткому періоді Гетьманства".

Весь сенс Брестського договору і Економічної угоди від 23 березня 1918 р. полягав у зобов'язаннях Центральної ради постачати у Німеччину та Австро-Угорщину мільйон тон продовольства, а становище Центральної Ради підтверджувало безперспективність таких сподівань. Центральна Рада опинилася в повній ізоляції, не підтримувала її і значна кількість населення, розагітована більшовицькими агентам. 28 квітня 1918 р. вона була розпущена німецькими окупаційними військами. Через день припинила своє існування і ніхто не зробив жодного кроку на її захист.

Значення Центральної Ради: по-перше, домоглася міжнародного визнання на право українського народу на свою державу; по-друге, незалежність Української держави дипломатично визнало багато європейських держав; по-третє, своєю діяльністю вона доказала, що творцем Української держави є її нація; по-четверте, з політичного погляду Центральна Рада вистояла і не поступилася ні Тимчасовому уряду, ні більшовикам України, змусивши їх звертатись по допомогу до більшовицької Росії. Разом з тим, Центральна Рада, провадячи в життя демократичне парламентське правління, і, відстоюючи українську державність, задала удару промосковській шовіністичній політиці "єдиної неподільної Росії".

29 квітня в Києві зібрався Хліборобський конгрес, де присутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського.

  1. Міждержавні зв'язки гетьманського уряду

Уряд П.Скоропадського, що став на чолі Української держави 29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із державами світу. Він встановив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австро-Угорщини, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української держави було приєднано: Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини (Суданський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії до Харківської губернії. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об'єднано в окремий округ (староство) в складі Української держави. Також до Української держави увійшли Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Розв'язано було територіальний спір із Донецьким урядом – до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці Гетьманату Крим виявив бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. Хоча входження півострова юридично було оформлено, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилась через загострення військо-політичної ситуації. Налагодився українсько-румунський діалог щодо розв'язання проблем, пов'язаних з українськими землями Бессарабії окупованими Румунією. Розроблялись проекти входження Кубані до складу Української держави.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представництв розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М.Василько, а з 20 травня його замінив Д.Дорошенко.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави: 1) Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною; 2) Розв'язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами; 3) Встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка втім, тісно перепліталася ще з однією – відносинами з країнами – суб'єктами колишньої імперії. З деяким з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не викликало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч – територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу виростали інтереси "третіх" держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією.

Відносини України з Раднаркомом. Брестський мирний договір зобов'язував більшовицьку Росію якнайшвидше підписати договір з Україною, що створило можливість стабілізувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання повернення біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще 30 березня 1918 р. уряд УНР запропонував Радянській Росії розпочати мирні переговори. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П.Скоропадський.

22 травня 1918 р. для ведення переговорів з Москви прибула делегація в кількості біля 40 осіб. Очолював її Раковський і його заступник Мануїльський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником – І.Кістяківський, а з 10 серпня – П.Стебницький. Переговори велися двома мовами за допомогою перекладачів. Обговорювалися питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв'язку, обміну полоненими, економічних та культурних відносин. Надзвичайно гостро стояло питання про кордон, українське населення, яке проживало компактно у прикордонних з Україною російських губерніях, ставило питання приєднання цих територій до України.

12 червня було підписано попередній мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнавала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах. Встановлювалися умови повернення біженців і місця переходу ними кордону. Було відкрито українське представництво в Москві та Петрограді, 30 консульських представництв у різних містах Росії, які займалися питаннями біженців в Україну.

Loading...

 
 

Цікаве