WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Збройна агресія більшовицької Росії проти УНР під виглядом боротьби Української Радянської Республіки, що визнала себе у складі більшовицької Російської Федерації, проти влади "буржуазної" Центральної Ради, розпочалася відразу ж після її проголошення.

Брестський мир. Ще в грудні 1917 р., незважаючи на привітання країн Антанти, керівникам Центральної Ради було зрозуміло, що продовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов більшовицької інтервенції зі сходу, неможливо.

Поштовхом до участі України у мирних переговорах стали переговори більшовицького уряду Росії з Німеччиною Бресті. Перед тим, 2 грудня 1917 р. вони підписали угоду про перемир'я.

Делегація більшовиків, яку очолив Троцький, прибула у Брест 9 грудня. Вона виступила від імені усіх народів Росії, зокрема від українського народу. Коли Центральній Раді стало відомо про це, вона вислала до держав Четверного союзу ноту протесту. У відповідь на цю ноту говорилося, що держави Четверного союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію. Така делегація була сформована. Вона прибула до Бреста 21 грудня 1917 р. Її очолив український есер В.Голубович. Членами делегації були есери М.Любинський, М.Полоз, М.Севрюк, соціал-демократи М.Левитський та С.Остапенко.

Перед від'їздом у Брест з делегацією зустрічався Голова Центральної Ради М.Грушевський. Він дав інструкцію: домагатися включення до складу Української Народної Республіки Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, щоб жодного клаптика української землі не залишилося під чужоземним пануванням. У випадку, коли б Австро-Угорщина не погодилася поступатися українськими землями, що їй належали, то домагатися хоча б створення з українських земель, що входили до Австро-Угорщини, окремого коронного краю з широкою автономією.

На переговорах у Бресті були присутні: від Німеччини – державний секретар закордонних справ Р. фон Кульман і його заступник, начальник штабу східної групи німецьких військ М.Гофман; від Австро-Угощини – міністр закордонних справ О.Черні; від Болгарії – міністр юстиції Попов і генерал Ганчев (пізніше Попова замінив голова ради міністрів Родославов), від Туреччини – посол у Берліні Ібрагім Гаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей (пізніше прибув великий візир Талат Паша). До складу делегації Росії, крім Троцького, входили Йоффе, Каменів та інші.

30 грудня харківський уряд УНР прийняв рішення про участь своїх представників на Брестських переговорах у складі делегації більшовицької Росії, оскільки як з окремою, самостійною стороною, держави німецької коаліції вести справи з ними відмовилась.

Після прибуття до Бреста українська делегація заявила представнику російської делегації Каменєву, що Україна не визнає Раднарком всеросійським урядом. Водночас делегація повідомила генерала Гофмана, що вона не має нічого спільного з російським більшовизмом.

Окрему заяву зробив голова австро-угорської делегації граф Черні. Він заявив, що під час підписання перемир'я делегація більшовицького російського уряду говорила за всю Росію, а тепер, коли вона визнала за Україною право самовизначення, то немає жодних заперечень щодо участі делегатів України у переговорах.

24 грудня 1917 р. українська делегація розпочала свої переговори в Бресті. Вона заявила, що вимагає визнання України як самостійної держави, без чого не вважає можливим приступити до переговорів про мир. Делегація підкреслила, що умовою миру вона ставить приєднання до України, Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині і Закарпатті. Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало відносини Австро-Угорщини з Польщею. Вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації. У той самий час при певних умовах вона погоджувалася визнати незалежність УНР. Головними з цих умов було визнання старих кордонів між Австро-Угорщиною й Україною, а також офіційне проголошення незалежності УНР.

Вміле ведення українською делегацією переговорів привело до того, що вже 28 грудня 1917 р. самостійність української делегації визнали як держави Четверного союзу, так і делегація більшовицької Росії. Це була перша перемога.

Делегація УНР продовжувала ставити вимоги приєднання до України українських земель, що входили до Австро-Угорщини. Тим часом внутрішнє і міжнародне становище Австро-Угорщини погіршувалося. Чернін змушений був звертатися за інструкціями до Відня. Питання було винесене на засіданні коронної ради. Після гострих суперечок на пропозицію міністра фінансів Буряна було прийняте компромісне рішення погодитися з вимогами української делегації, за винятком питання про самовизначення Закарпатської України, стосовно інших українських земель підписати таємний договір.

5 січня 1918 р. за пропозицією Троцького на переговорах у Бресті було зроблено перерву, під час якої йшла активна підготовка кожної делегації до нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в Галичині, українська делегація вирішила залучитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Його підготував Лозинський. У меморандумі йшла мова про об'єднання українських земель Австро-Угорщини в коронний край.

Визнання країнами Четвірного союзу УНР як суб'єкта міжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали Севрюк і Лозинський. Однак для укладення повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України незалежною державою.

Під тиском солдатських загонів знизу та з огляду на необхідність укладення мирної угоди за міжнародними стандартами, уряд УНР нарешті оголосив в ІУ Універсалі 9 січня 1918 р. про незалежність УНР під гуркіт більшовицьких гармат. Було визначено також новий склад делегації УНР у Бресті, до якого увійшли О.Севрюк, М.Левитський і М.Любинський. Крім російської і української делегації, до Бреста прибула делегація від Харківського народного секретаріату у складі О.Медведєва та В.Шахрая. Троцький, заявляючи, що більша частина України належить до Харківського народного секретаріату і що вплив Центральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський народний секретаріат за дійсний український уряд.

Севрюк та Любинський виявили багато такту й дипломатичного хисту і відстояли права Української Народної Республіки. Це була велика перемога молодої української дипломатії. Хоча їхні партнери заявляли, що не погодяться на мир, уколи Київ упав, їм вдалося підписати мирний договір в ніч з 8 на 9 лютого (26 на 27 січня) 1918 р., коли Мала Рада і міністри покидали столицю.

Брестський мирний договір має 10 статей: 1 стаття визнавала самостійність України; 2 – визначала її кордони; 3 – встановлювала порядок евакуації союзних військ; 4 – засвідчувала дипломатичні зв'язки України з державами Четвірного союзу; 5 – вирішувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; 6 – регулювала питання військовополонених; 7- регулювала господарські справи (взаємне постачання сільськогосподарських і промислових "лишків", зокрема постання Україною 1 млн. т. зерна, м'яса, круп до липня 1918 р.); 8 – відновлювала правові відносини між сторонами; 9 – встановлювала, що усі умови договору становлять одну цілісність; 10 – стаття стверджувала автентичність усіх текстів договору.

У Брестському мирному договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську та об'єднання української Галичини в один коронний край.

Додатковими умовами Брестського мирного договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позику їй у сумі 1млрд. крб.

Брестський мирний договір був першим мирним договором УНР, що виникла на руїнах Російської імперії 1917 р. Він вводив Україну як незалежну державу в сім'ю вільних держав світу, що було великим успіхом молодої української дипломатії.

Підписання Брестського миру застало Центральну Раду на Волині. З наступом німецьких військ на Україну більшовики відступили. Центральна Рада 2 березня повернулася до Києва.

У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицької агресії і відновлення в Україні законної влади – Центральної Ради. Фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Командувач збройними силами Німеччини Людендорф пізніше так визначив їхні головні цілі: "На Україні треба було придушити більшовизм і створити там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб і сировину".

Окуповану територію було поділено на дві частини: Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина усі інші; Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам'яновугільна і залізорудна промисловість підпорядковувалися спільному управлінню. Утворена на паритетних засадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні: насамперед задовольнялися потреби залізниці, потім – воєнного і торговельного флотів на Чорному морі тощо. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю німецького командування.

Loading...

 
 

Цікаве