WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

  1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано Українську Центральну Раду. Головою Української Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського. Три Універсали Центральної Ради.

У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, які сподівалися, що Україна стане їхнім союзником у війні проти Четверного Союзу.

Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретар міжнаціональних справ О.Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом у Росії Ж.Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні за умови продовження війни з державами Четверного Союзу. Нуленс висловився проти автономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду. У серпні того самого року приїхав до Києва французький журналіст Жан Пеліссье з напівофіційною місією нав'язати контакти з представниками Центральної Ради. У жовтні прибули до Києва французькі представники – генерал Табуі та полковник Перлье, які дуже цікавилися українською військовою справою.

До певних здобутків Центральної Ради та її Генерального Секретаріату варто віднести успіхи в плані зовнішньополітичного визнання України. Уже після підписання в Парижі 23 грудня 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок до визнання Української Народної Республіки. Спочатку французький посланнику Румунії Сен-Орлас підписав наказ про призначення генерала Табуі особливим уповноваженим Французької Республіки в Україні.

Після вбивства російського генерала Духоніна в Могилеві та більшовизації Ставки російської армії 3 грудня 1917 р. до Києва прибули генерали: англійський – Бартер, французький – Лаернь, італійський – Ромеі, японський Таканачі, бельгійський – Ріккель, румунський – Команда та сербський полковник Лентієвич, і усі вони виявили готовність допомогти Україні людьми і зброєю, якщо вона погодиться якнайдовше втримувати німецький фронт. Сербські і хорватські частини, які були організовані з військовополонених, у кількості 24 тис. чоловік, виявили готовність влитися в Українську армію; це саме готові були зробити чеські легіонери.

5 грудня 1917 р. генерал Табуі голова французької військової місії звернувся до Генерального Секретаріату УНР В.Винниченка про те що: "Союзницькі війська ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати ... симпатію созників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитися вірними союзниками". Далі він говорить: "Мій захід, який я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні". 21 грудня 1917 цей генерал звертається до Винниченка і доводить до відома Уряд Української Республіки, що уряд Французької Республіки передав офіційні документи, які засвідчили, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який повідомив що він призначений представником Великобританії на Україні, і що його уряд "підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримування порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії і людськості".

Це був значний крок на шляху міжнародного визнання України. Але ці документи не могли свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави, тому що вона не проголосила себе незалежною. В згаданих документах йшлося про підтримку України державами Антанти в справі організації спільної боротьби з країнами Четверного блоку. Підвищений інтерес французького та англійського урядів до України був зумовлений, передусім, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного фронту.

2 грудня 1917 р. у Бересті було підписано угоду про перемир'я між Радянською Росією та Німеччиною, а через тиждень між ними почалися мирні переговори. Країнам Антанти потрібно було забезпечити хоч якусь противагу Німеччині та Австро-Угорщині на сході, а оскільки більшовики взяли прямий курс на підписання миру з останніми, то розраховувати можна було тільки на Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами пішла і Україна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє визнання. Єдиною силою, на яку вони могли після цього розраховувати в Східній Європі, була Добровольча армія на Півдні Росії, а її керівництво не за яких умов не погоджувалося визнавати самостійність новоутворених на терені колишньої Російської імперії республік.

Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливих взаємин з Францією і Англією, дедалі більше зростала напруженість у відносинах з більшовиками. У Росії почалась громадянська війна, й уряд області Війська Донського, як і інші уряд, не збиралися визнавати більшовицького Раднаркому. У своїй боротьбі з ними більшовики намагалися скористатися як базою східними областями України, в окремих центрах якої було встановлено радянську владу. Віддані Центральній Раді війська намагалися не пропускати ці загони в Україну, роззброювали їх. Разом з тим Центральна Рада не чинила жодних перешкод для повернення з фронту до своїх домівок донських, кубанських та уральських козаків.

4 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала від більшовицького Раднаркому підготовлений попереднього дня Леніним і Троцьким ультиматум: "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради". У цьому документі визнавалося право українського народу на власну державність та самовизначення, аж до відокремлення від Росії, але далі йшлося про те, що Центральна Рада стала на буржуазні позиції і розпочала контрреволюційну діяльність проти радянської Російської Республіки. Тому Раднарком не визнає Центральну Раду як уповноваженого представника всього українського народу і вимагає від неї не пропускати через територію України козацькі частини на Дон, Урал тощо й припинити роззброєння радянських військ і частин Червоної Гвардії на території України. У разі не дотримання протягом 48 годин згоди на виконання висунутих умов, більшовицька Росія вважає, що Українська Центральна Рада перебуває у стані відвертої війни з владою рад у Росії та в Україні.

Уряд Центральної Ради, як і абсолютна більшість делегатів І Всеукраїнського з'їзду рад, відхилила цей ультиматум. Офіційна відповідь Генерального Секретаріату від 7 грудня була така, що переговори про "полагодження спору між Російською Республікою та Україною" залежить від відмови першої від втручання у внутрішні справи другої, та висловлювалася надія, що "братній спір буде усунений для обопільного вдоволення", при цьому також висловлювалось "...готовність напружити всі сили для досягнення цієї мети". Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що "порозуміння з Радою можливе тільки за умови, що Рада визначно відмовиться підтримувати як Каледіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів". Проте українське керівництво перебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південних районів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському форумі народів Російської держави) такого ж легітимного статусу, як і за Раднаркомом губерній Великоросії. Це дало привід для агресії російських більшовиків проти України.

5 грудня 1917 р. протоколом №19 більшовицький Раднарком ухвалив: "Вважати Раду в стані війни з нами". Для керівництва війною була утворена комісія в складі Леніна, Сталіна, Троїцького, уповноважена діяти в українському питанні від імені Раднаркому.

6 грудня 1917 р. за вказівкою Леніна главковерху М.В.Криленку в Ставку передано наказ: "Відповідь Центральної Ради вважаємо недостатньою. Війна оголошена. Відповідальність за долю демократичного миру, який зриває Рада, падає цілком на Раду".

4-5 грудня 1917 р. у Києві був скликаний І Всеукраїнський з'їзд Рад. Більшовики були представлені 124 особами що представляли 49 рад із 300.

У цей час у Харкові зібрався надзвичайний ІІІ з'їзд рад Донецького і Криворізького басейнів. Він був неправомочним, оскільки на ньому з 140 рад області було представлено 46 (38,2%) у кількості 77 осіб. Будучи неправомочним він об'єднався з представниками 49 рад у кількості 124 особи, які брали участь у І Всеукраїнському з'їзді рад у Києві, і проголосив себе з'їздом рад робітничих і селянських депутатів. Отже влада рад була проголошена на Україні від імені 96 рад із 300, що функціонували на Україні. Створений був уряд Народний секретаріат. "Називали себе урядом, - згадував В.Задонський, - та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд був без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного". Уряд мав маріонетковий характері мав єдине завдання організувати боротьбу з Центральною Радою.

Loading...

 
 

Цікаве