WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Історія міжнародних відносин України - Курсова робота

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію, що становила біля ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, що мало обов'язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і у всьому допомагати війську.

У 1783 р. російськими військами було захоплено Крим, це відкрило епоху чорноморської колонізації.

Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Промислові вироби приходили найбільше з Росії – сукно, бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; в цей час російські купці забирали хліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. Вільний доступ до Чорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктів і для іноземного імпорту. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, а пізніше цукор.

Українське дворянство. Нащадки української старшини мали надію відновити давню автономію Гетьманщини. В основному дворянство спрямувало свої устремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своєю лояльністю здобуде деяких успіхів. В 1812 р. під час походу Наполеона на Москву, цар Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з українських козаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо. Російський уряд використовував ці формації для своїх потреб. Не думаючи йти ні на які політичні поступки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатки на озброєння, обмундирування й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, "цілком зруйнувало козаків". Натомість у 20-х роках набрано посеред козаків 25 000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Під час польського повстання 1831 р. цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Козакам знову обіцяно поворот до козацької військової служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. Коли війна закінчилась, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано а Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків замордовано до смерті, прогнавши "крізь строй".

Українсько-російські відносини. Економічна подітика російського урядуввесь свій час йшла врозріз із інтересами України як чисто хліборобського краю. Міністр фінансів граф Канкрін гальмував розвиток сільського господарства України своїми митними тарифами й фінансовою політикою, немилосердно стягаючи з українського населення податки і доводячи його до розорення.

Після польського повстання 1830 року, російський уряд змусив змінити своє ставлення до правобережних українських губерній. Він почав офіційно проголошувати, що правобережна Україна – це старий "русській" край, тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рішучих способів, щоб ослабити в краю польський елемент, піддержуючи натомість елемент "русській".

Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінецький ліцей і всі польські середні школи закрито, натомість у Києві в 1832 р. засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл реформовано в російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено на службу вгиб Росії, натомість спроваджено учителів росіян або українців з Лівобережжя. За школою настала черга за церквою. Більшість римо-католицьких монастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію на українських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 р. Вона залишилась який час на Холмщині.

На лівобережній Україні було в 1831 р. скасовано чинність Магдебурзького права по містах. Це скасування було підтверджене царським указом із 1835 р., а в 1842 р. скасовано було Литовський статут, який давно вже став українським національним правом. У Києві разом з Магдебурзьким правом скасовано і міську міліцію в числі понад 2000, озброєну і обмундировану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент в Києві, купців-українців виселено з центру міста на окраїни.

Українське дворянство в усьому було зрівняне з російським і нарешті саме "малоросійське" генерал-губернаторство було ліквідоване, щоб не залишилось будь-якого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це були звичайні російські губернії: Чернігівська і Полтавська.

Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно стати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й невиявні вирази маніфесту, виданого, очевидно, малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах самі священики пояснювали селянам, що вони мусять стати на оборону своєї віри й батьківщини, так, як колись предки їх, козаки. Всяка робота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у козаки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх в козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення повстань були вислані військові підрозділи. Але селяни вчинили їм опір. Опір селян був зломлений і почалися жорстокі репресії. Тисячі селян були побиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру.

Крах Росії в Кримській війні був крахом цілої державної системи царя Миколи І. Бюрократично-поліційне господарювання в краї не витримало того серйозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було ніякої комунікації. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, несла страшенні втрати в боях. Технічне озброєння було відсталим у порівнянні з ворогом. Цар Микола отруївся. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра ІІ, вихованого в ліберальному дусі. Він дав амністію членам Кирило-Мефодіївського братства.

Загальне піднесення, яке охопило освідченні круги в цілій Росії, торкнулося також українського громадянства. Вся увага кращих представників українського громадянства зосереджувалась на ліквідації кріпацтва.

Духовним осередком українського національного руху став спочатку Петербург. Тут засновується українська громада, українські друкарні й організації видавничого характеру. Видається багато українських творів і з кінця 1860 р. український місячник "Основа", який виходив протягом 1861-1862 рр., зробившись основним органом українського руху. На самій Україні також почали засновуватися "Громади" в містах. Громади дбали про організацію українських шкіл, видання і розповсюдження українських книжок, влаштовували українські театральні вистави, концерти, звіти і взагалі старалися поширити українську національну свідомість серед усіх кругів громадянства.

19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва. Увільнення селян з кріпацтва мало наступити не відразу, а поступово протягом двох років. Селяни діставали у свою власність землю, на якій вони раніше працювали у поміщика, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Взагалі селяни, хоча стали особисто вільними, не мали всіх громадських прав, із яких користувалися інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціальної адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої вони належали: нижчий сільський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована. Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливості її проведення. Вибухали повстання.

"Недільні школи", "ходження в народ", "хлопомани", культурно-просвітницька діяльність.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильно ставилися до української літератури й до українських національно-просвітницьких змагань. Російські журнали охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з української історії і етнографії. Але вже в 1861 р. відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й ріст української культурно-національної діяльності почав тривожити націоналістичні російські круги, які хоч і називали себе слов'янофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх слов'янських народів Росії. На сторінках слов'янофільських, а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діалект, і що немає ніякої потреби творити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійного національного розвитку, бо українці належать до польського племені й українська мова це тільки діалект мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони вважали чисто польським краєм. Навіть євреї виступили проти українського руху, бачачи в ньому небезпеку державного сепаратизму.

Loading...

 
 

Цікаве