WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Процес перетворення української народності в націю - Курсова робота

Процес перетворення української народності в націю - Курсова робота

Отже, загальноукраїнський характер гайдамацького руху XVIII ст. на сучасному етапі розвитку історіографії є вже цілком визнаним фактом. Та не слід недооцінювати і регіональних особливостей цього соціального явища.

Історія гайдамаччини складається з кількох етапів, кожному з яких притаманні свої особливості й специфіка. Незмінною залишалася лише тенденція до дальшого, збільшення загонів повстанців, поглиблення розуміння ними завдань і перспектив боротьби, зміцнення організаційних засад масового антифеодального руху. Першим великим повстанням, яке відрізнялося від багатьох дрібних, став виступ 1734 р. під керівництвом сотника Верлана, який характеризувався гострим соціальним спрямуванням. Гайдамацькі загони чинили справедливий суд над представниками панівного класу (незалежно від їх етнічної приналежності), громили маєтки магнатів і шляхти, експропріювали їхнє майно. Надзвичайно важливо і те, що селяни знищували актовий матеріал, зокрема грамоти, купчі, люстрації, що підтверджували правовий статус феодала - власника на землю і підданих - кріпаків.

Боротьба за волю, землю, соціальну справедливість, спільна небезпека під час бойових дій, загроза поневолення долали етнічні, релігійні та інші перепони, що ними намагалися роз'єднати представники панівного класу повстанців різних народностей. Приклади таких ефективних спільних дій дала визвольна війна угорського народу проти австрійських Габсбургів 1703 - 1711 рр. Від самого початку повстання важливим його стратегічним районом стали Береговицький і Мукачівський комітати на Закарпатті. Місцеве українське селянство було тим резервом, з якого черпали свої сили ватажки Томат Есе і Альберт Киш, а після оголошення Бережанської відозви (травень 1703 р) - визнаний керівник визвольного руху Ференц Ракоці II. Існує також ціла низка фактів про те, що в цих подіях на боці повстанців брали участь

Не відрізнявся від гайдамаччини за своєю соціального природою і спрямуванням рух опришків на І західноукраїнських землях, їх єднали тактика дій, структурна побудова, соціальний склад, спільність загальної мети і конкретних завдань. Обом цим явищам був притаманний універсальний характер, оскільки кожен з них мав спрямування на розв'язання ряду соціальних питань і на об'єднання розчленованих політичними кордонами українських земель.

Рух опришків охоплював не лише Галичину, Північну Буковину, Закарпаття, а й досить часто зливався з діями гайдамацьких загонів на Правобережній та Лівобережній Україні, Запорізькій Січі. Слід відзначити ще один важливий аспект цього соціального явища - поліетнічний склад повстанців. Крім українців, які становили їх основу, загони опришків поповнювали вихідці з Молдавії, Польщі, Угорщини. Можна стверджувати, що опришківську "школу" боротьби пройшли тисячі пригноблених мас українського, а також інших сусідніх народів. д р

Опришківський рух тривав майже до середини XIX ст., проте найвищого розмаху досяг тоді, коли його очолив легендарний Олекса Довбуш (1738 - 1745), а згодом Василь Баюрак (1744 - 1754) та Іван Бойчук (1755 - 1759). Практично вони діяли на всьому західноукраїнському регіоні. Документи фіксують напади на представників панівного класу в ряді повітів Галичини, окремих жупах Закарпаття, у більшості буковинських областей. Відомі факти походів ватаг опришків на Поділля і Волинь. У 1754 р. Іван І Бойчук із побратимами вирушив на Запорізьку Січ, А звідки здійснив з гайдамаками спільний похід на Правобережжя.

Якісно новий етап антифеодального руху на Україні тісно пов'язаний із подіями Коліївщини - великого народно-визвольного повстання, яке вибухнуло у 1768 р. на Правобережжі і справило помітний вплив на загострення соціальних суперечностей в інших районах українських земель. Порівняно з попередніми гайдамацькими виступами Коліївщину характеризували чіткіша організаційна структура, наявність єдиного керівного центру та певного плану дій. За масштабністю, динамізмом соціальних суперечностей і рівнем свідомості народних мас, різноманітністю форм практичних дій Коліївщина належить до найбільших антифеодальних виступів епохи пізнього феодалізму.

Під час Коліївщини зросла соціальна активність селян і рядових козаків, більшої визначеності та цілеспрямованості набрали їхні ідеали й наміри. Так, на відміну від попередніх гайдамацьких виступів, уже висувалося завдання ліквідації усього панівного класу ("бити панів і очищати землю від них"). Не менш радикально передбачалося розв'язати інші соціальні питання. На випадок перемоги повстання оголошувалось знищення панщини і, очевидно, феодального землеволодіння ("жито і всякий хліб будете збирати на свою користь"). В ході народного виступу рядки із повстанських документів реалізувались в практичних діях селянських мас. Багатий фактичний матеріал, який є нині у розпорядженні дослідників, свідчить, що діяльність королівських органів влади була фактично паралізована в межах Богуславського, Корсуньського, Канівського, Звенигородського, Черкаського, Чернігівського, Білоцерківського та інших староств, в ряді ключів і навіть повітів. У контрольованих повстанцями містах і селах виникали органи селянсько-козацького самоврядування, які перерозподіляли земельні угіддя, регламентували виконання феодальних повинностей тощо.

Визвольні ідеї Коліївщини, незважаючи на значні нашарування релігійних закликів та царистські ілюзії, домінували в багатьох повстанських документах, звучать зі сторінок зізнань М. Залізняка та протоколів допитів інших отаманів. Уже під час першого допиту в Каргопільському карабінерному полку (26 червня 1768 р) М. Залізняк заявив, що основне завдання своєї боротьби він бачив у "искоренении показавшихся в Польше конфедератов" й знищенні феодалів та їх приспішників скрізь, "где сколько найдено".

Царські й польсько-шляхетські війська разом готували розгром повстання. 26 червня 1768 р. були схоплені М. Залізняк та І. Гонта, разом із якими у полон потрапило близько 3 тис. селян і козаків. Протягом липня зазнали поразки загони С. Неживого, І. Бондаренка, М. Швачки, загинув у битві А. Журба та інші найближчі сподвижники М. Залізняка. Репресивна машина царської Росії та шляхетської Польщі працювала на повну потужність. Спеціальні королівські суди у селі Сербії та містечку Кодні щоденно відправляли па ешафот сотні повстанців (серед них був І. Гоита). Багатогодинні допити провадили також царські інквізитори. Наприкінці літа 1768 р. ухвалила своє рішення Київська губернська канцелярія, за яким після жорстоких фізичних покарань на каторжні роботи у Нерчинськ були заслані М. Залізняк та його сподвижники.

Значення повстання 1768 р., як і гайдамацького руху загалом, в історії боротьби народних мас України переоцінити важко. Він на багато десятиліть залишив глибокий слід у пам'яті. селян і рядового козацтва. В періоди дальшого посилення феодально-кріпосницького гніту селяни мріяли про часи, коли вони зі зброєю в руках виступлять проти ненависної шляхти і козацької старшини, здобудуть землю і волю. На Правобережжі поширювались пісні, думи і легенди про героїв Коліївщини. Зокрема, в 1789 р. з'явилися чутки про сина І. Ґонти, який нібито прийде визволяти український народ.

Висновки

Отже, читач мав змогу познайомитися з деякими, на пашу думку, найважливішими етапами перехідної епохи, від феодалізму до капіталізму, коли відбувався інтенсивний процес формування української нації. Він був далеко не простим і однозначним. Навіть на другу пол. XVII ст. панівний спосіб виробництва ще далеко не вичерпав до кінця своїх потенціальних можливостей. Тривала боротьба того, що уже відживало, і нового, яке розвивалося мляво та не досить динамічно. Потрібен був час, щоб елементи буржуазного способу виробництва визріли, зміцніли і нарешті утвердилися на величезному обширі українських земель.

Український народ протягом багатьох сторіч свого І існування прагнув створити власну державу. Це був Д - природний і глибоко прогресивний процес, притаманний усім народам. І не вина, а трагедія українців як. окремого етносу була в тому, що історичні обставини склалися по-іншому - лише протягом кількох десятиліть на Україні (і то лише на Гетьманщині) існувало повноцінне державне об'єднання. Адже державотворчий процес українського народу було силоміць зупинено. Послідовно знищувалися політичні інститути Української держави на Лівобережжі та Слобожанщині. У середині 70-х рр. XVIII ст. була ліквідована Запорізька Січ. Самодержавні структури утвердились також на Правобережній Україні, яка наприкінці XVIII ст. увійшла до складу Росії. Відсутність єдиної держави певною мірою компенсував могутній визвольний рух, який не вщухав протягом багатьох століть. Він виконував об'єднавчу функцію і сприяв налагодженню міжетнічних контактів українських земель, розчленованих політичними кордонами.

Формування української нації (як, до речі, і народності) - процес складний і довготривалий. Отож навряд чи доцільно (і можливо) визначати його часовий проміжок. З'ясовано, що він коливався у межах XVII-XIX ст. і пройшов ряд етапів. Серед них другій половині XVII-XVIII ст., безумовно, належить одне. з провідних місць.

Loading...

 
 

Цікаве