WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Процес перетворення української народності в націю - Курсова робота

Процес перетворення української народності в націю - Курсова робота

На українських землях здавна влаштовувалися великі й малі ярмарки, торги й базари, їх кількість помітно збільшилася з середини XVII до кінця XVIII ст., що засвідчує про нарощування економічного потенціалу. Так, якщо 1665 р. відбулося лише40 ярмарок, то десь через сто років тільки на Лівобережжі їх щороку діяло уже 350. "У другій пол. XVIII ст. ярмарки збиралися щороку на Слобожанщині більш як 200 разів, а на Закарпатті - понад 70. Та чи не найбільшої слави зажили на цій ниві Полтавська і Чернігівська губернії, де тільки 1802 р. відбулося 394 ярмарки.

Дальше, поглиблення поділу праці, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробств сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими районами України. Таким чином утворився своєрідний "торговий" ланцюг від південних районів далеко на захід, охоплюючи Лівобережжя, Слобожанщину і Правобережжя. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходились по містах і селах, незважаючи на державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, мита тощо. Ведучи торговельні операції, населення різних українських земель, як правило, не визнавало її політичної розчленованості, що свідчило про прагнення до економічної та національної спільності.

І які ж процеси відбувалися і в південних украінських землях, звідки значна частина товарів надходила до центральних районів Російської держави. ' Документи тих років засвідчують збільшення торгових операцій казни і окремих купців-підрядчиків, кількісне зростання ярмарків тощо. Зокрема, вироби з Новомиргорода (Єлисаветградський повіт) можна було придбати навіть у Москві.

Потрапляли російські товари, зокрема з найбільшого в Росії Макар'ївського ярмарку, який збирався біля Нижнього Новгорода, навіть на території західноукраїнських земель. На місцевих торгах і ярмарках можна було зустріти різноманітні вироби. Поти їх розвозили скупники по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. Зви чайно, роздрібна ціна на сільськогосподарську і промислову продукцію набагато зростала. Більшість і них перед цим побувала на харківських, роменських київських, бердичевських ярмарках. Зокрема, на Пів нічну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилась солона риба, заячі, козячі шкіри, смушки, ікра тощо. Вони збувалися на ярмарках і торгах, а також вивозилися до іншої провінцій Австрії. Торговельні зв'язки західноукраїнські міста мали насамперед з Москвою, Києвом, НІ жином, Путивлем і Севськом.

У зворотному напрямку відправлялися текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутро, смушки, овчини, юхт папір. Товари, перш ніж потрапити до покупця, про ходили через митниці на кордонах між Польської) і Російською державами (Васильківську, Станківську, Сорокашитську, Кам'янські й ін).

Темпи розширення і навіть перспективи російсько-українського економічного взаємообміну, зал жали багато в чому і від транспортних зручності та безпечності перевезення виробів, прокладання нових доріг. Таким чином з'явилися ноі маршрути руху товарів, а старі, колись жваві й велюдні, забувалися.

Інтенсивність розвитку внутрішньої й зовнішньо торгівлі продуктивно позначилася на динаміці п> ступу всіх галузей господарства, спричинили значні, хоча й неоднозначні зміни етносоціального харатеру.

3. Українська державність

Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об'єктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській пам'яті. .

І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та об'єднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.

Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських земель у складі Росії ("Березневі статті" 1654 р), Однак юридична норма в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя. Існування автономних прав України, закріплених політичними актами гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки у "злодійстві" та "підступності" російських царів чи "безхарактерності" та "слабовольності" українських гетьманів, а й у впливі об'єктивних історичних факторів. Саме життя досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв'язку з цим функцій управління та суду зумовили появу тут нових адміністративно-територіальних одиниць - паланок (округів). Напередодні ліквідації так званої Нової Січі (1734-1775) їх, наприклад, налічувалось 8: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. А План Запорізької Січі 1773 р.

Але головним, звичайно, було те, що у складі монархічної, абсолютистської Росії українська феодальна держава у її демократичній, республіканській формі була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інституції повинні були поступитися загальноімперським. Цей процес тривав кілька десятиліть і завершився лише на початку 80-х рр. XVIII ст. Дослідники вважають, що він пройшов чотири етапи: перший - 1657-1708 рр.; другий - 1708-1727 рр.; третій - 1727-1764 рр; четвертий - 1764-1786 рр. З них разючіші, справді руйнівні зміни залишив після себе другий (петровський) етап, коли у значно ширших масштабах і, головне, більш цинічними методами на Гетьманщині почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури. Безперечно, найважливішими напрямами політики обмеження, а згодом і ліквідації автономії України були підпорядкування фінансової системи, позбавлення можливості міжнародних зносин, реформування судово-адміністративного апарату та заміна його тим, який діяв на території усієї імперії. У подальшому на Лівобережжі поступово було запроваджено воєводське правління, скасовано інститут гетьманства (1764) і зруйновано Запорізьку Січ (1775), а також перетворено козацькі полки на регулярні карабінерні полки царської армії (1783). Заповзятливо провадили централізаторську політику на Україні царські воєводи, а також чиновники Малоросійського приказу (1662-1722) та Малоросійської колегії (1722 - 1727, г764-1786).

Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, різні верстви суспільства, насамперед козацтво, зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і республіканську демократичну форму організації управління. Молода держава відігравала важливу роль. консолідації корінного населення на боротьбу проти польсько-шляхетського панування та визволення території України від іноземних загарбників. У тих політичних обставинах вона об'єктивно сприяла й гарантувала розвиток етносоціальних процесів, поступове конституювання української народності у вищу форму етнічної спільності - націю.

4. Культурні риси і мовні особливості українців

Однією із найяскравіших ознак формування будь-якої народності (а пізніше й нації) безперечно є зародження та розвиток її мовної стихії. На думку більшості радянських учених, сучасні східнослов'янські мови оформилися протягом XIV-XV ст. Разом із тим деякі мовознавці (часом не безпідставно) прагнуть відсунути цю хронологічну межу у глибину століть і наполягають, зокрема, на пошуках витоків безпосередньо української мови ще в період існування Київської Русі. У ній від самого початку (приблизно X ст) існувало дві літературні мови: давньоруська світська і старослов'янська церковна. Причому остання стала фактором у розвитку як давньоруської, так і староукраїнської літературних

Loading...

 
 

Цікаве