WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії - Курсова робота

Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії - Курсова робота

б)Кримінальне право і суд. Цивільний процес

Реформи, внесені імперією - республіканською й абсолютною - в область кримінального права й кримінального суду, зводяться найголовнішим образом до наступного.

В області кримінального суду quaestiones perpetuae і суду сенату помалу відтискуються, а потім і зовсім усуваються карною юрисдикцією імператорських чиновників – praefectus urbi для Риму, praefectus praetorio для Італії й провінційних намісників для провінцій. Із установленням при Діоклетіані нового адміністративного поділу, нормальним органом суду першої інстанції, як і в справах цивільних, є praesides provinciarum, на рішення яких може піти потім апеляція до вищої влади. Чиновники ці судять по початках інквізиційного розгляду extra ordinem.1 Що стосується ініціативи в переслідуванні злочинів, то приватна accusatio не скасовується, але перестає бути винятковою: поруч із нею допускається й переслідування по почині влади, ex officio. Крім нормального порядку суду, в епоху абсолютної монархії розвиваються спеціальні суди для окремих станів - сенаторів, придворних, солдат і духовних.

В області матеріального кримінального права основою залишаються ті регламенти, ті leges, які ще в період республіки визначали діяльність окремих quaestiones perpetuae. Але вони - leges були багато в чому доповнені й змінені пізнішими імператорськими указами. Нарешті, і юриспруденція не залишилася без впливу: коментуючи leges і імператорські укази, вона направляла практику й керувала законодавством. Так, наприклад, республіканське карне право злочинними вважало тільки навмисні діяння; діяння необережні - необережне вбивство й т.д. - залишалися безкарними: відсутність наміру (dolus) робило злочин випадковим (casus). Юриспруденція, що звикла вже в цивільному праві між dolus і casus знаходити ще середнє - culpa, звернула увагу на злочини необережні, і імператорське законодавство стало піддавати їхнім покаранням залежно від ступеня провини. Далі, у республіканському законодавстві замах не відокремлювався від здійснення й звичайно карався так само, як вбивство. Юриспруденція проводить і тут необхідне розходження й рекомендує для замаху покарання більш м'які2.

Що стосується системи злочинів, то загальну тенденцію імператорської епохи становить її розширення. З одного боку, республіканське законодавство щодо цього залишало великі прогалини, а, з іншого боку, прагнучи до запровадження більшого порядку й спокою в країні, імператори схильні були більшою мірою накладати свою караючу руку там, де в період республіки обходилися без карної репресії. Під впливом цієї тенденції розширюються з погляду свого складу старі, передбачені в leges, злочини - crimina legitima1. Але, крім цих останніх, виникає цілий ряд нових злочинів, обкладених покараннями в різних імператорських указах, – так названі crimina extraordinaria. Сюди ставляться насамперед відзначені вище злочини необережні – убивство, підпал; потім клятвопорушення, stellionatus (особливий вид обману), витравлення плода, образа християнської релігії й т.д. Особливого згадування заслуговує встановлення карних покарань за delicta privata, тобто за такі діяння, які раніше давали підставу тільки для такого або іншого цивільного позову – наприклад, за furtum; спочатку така карна репресія була встановлена лише для деяких особливих видів злодійства (для feres armati, nocturni, balnearii і т.д.), а згодом і для всякого2.

Що стосується системи покарань, то замість нескладності й порівняльної м'якості каральних засобів кінця республіки розвивається надзвичайно складна і сувора, порою навіть варварська, система карного права, причому й тут станові розходження позначаються іноді у встановленні різних покарань за той самий злочин для привілейованих і простих. Відновлюється зникла наприкінці республіки страта, що у деяких випадках приймає навіть характер кваліфікованої (спалення, розп'яття на хресті, poena culei і т.д.). Крім страти, найбільш частими формами покарань є: каторжні роботи в державних копальнях (condemnatio ad metallum, причому присуджений eo ipso втрачав усякі права і робився servus poenae), засилля в різних видах (aquae et ignis interdictio – вигнання з меж батьківщини, deportatio in insulam – висилання в певне місце; обидві форми сполучені з втратою прав і з перетворенням злочинця в peregrinus dediticius; relegatio – без втрати прав), ув'язнення, майнові штрафи й навіть тілесне покарання. Вищі покарання, так названі poenae capitales (смертна страта й ті, які сполучені із втратою прав), тягнуть за собою, у якості додаткового, конфіскацію майна. Взагалі основною ідеєю каральної системи є ідея помсти злочинцеві і лякання інших1.

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки наприкінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак із установленням імперії поруч із цим нормальним процесом, що припускає поділ на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес (extraordinaria cognitio), не знаючого такого поділу. Помалу потім цей екстраординарний процес відтискає процес per formulas і до початку періоду абсолютної монархії є вже єдиним. Зміна це відбулося наступним шляхом2.

Уже в давній час у тих випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві й у формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату із проханням захистити її адміністративними мірами влади. Якщо магістрат знаходив прохання заслуженим уваги, він сам розбирав справу, постановляв таке або інше рішення й потім сам особисто ж приводив це рішення у виконання. Такий адміністративний розгляд називався cognitio або notio, а на противагу звичайному судовому процесу – cognitio extraordinaria (extra ordinem judiciorum privatorum). Воно зустрічається в сфері діяльності різних римських магістратів (консулів, цензорів) при рішенні підвідомчих їм справ. Що стосується преторів, то вони, навпроти, порівняно рідко прибігали до цьому чисто адміністративному прийому, бажаючи в таких випадках переводити справу на шлях звичайного судового виробництва за допомогою інтердиктів, stipulationes praetoriae. Внаслідок цього extraordinaria cognitio у період республіки була явищем більш-менш випадковим і рідкісним3.

А вже із установленням імперії область застосування extraordinaria cognitio все більше розширюється. Імператор, як перший у державі магістрат, мав право на таке ж адміністративне рішення всяких справ, і імператори усе ширше й ширше користуються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які або звернули на себе їх увага або про які просили зацікавлених осіб. З ростом компетенції імператорських чиновників – praefectus urbi, annonae, vigilum – росте і їх юрисдикційна роль: по зв'язку зі своїми поліцейськими функціями вони розбирають і приватні суперечки, до цих поліцейських справ що примикають. Із припиненням розвитку преторського едикту знову народжувані відносини (наприклад, із приводу аліментів і т.д.) могли знайти собі захист тільки в порядку екстраординарному, причому імператори нерідко створюють із цих відносин спеціальну компетенцію для тих або інших магістратів.

Але особливо швидке поширення одержує extraordinaria cognitio в імператорських провінціях. Правителі цих провінцій, як делегати імператора, засвоюють собі прийоми цього останнього й все частіше й частіше звертаються до особистого розбору справ від початку до кінця. Правда, іноді й вони передавали справу на рішення іншої особи – так званий judex datus або pedaneus, але роль цього judex datus не та ж, що роль присяжного judex privatus в ординарному процесі: judex datus може бути, може й не бути; якщо він є, то роздвоєння процесу на дві стадії все-таки не виникає – judex datus розбираться справа від початок до кінця; він вважається, нарешті, тільки вповноваженим правителя провінції, і тому на рішення його можлива апеляція до цього останнього1.

Проведена Діоклетіаном реформа місцевого управління довершила справу поступового витиснення старого формулярного процесу. Вся територія держави була розділена на нові провінції, причому розходження між провінціями імператорськими і сенатськими зникло: всіма провінціями управляють імператорські намісники - praesides або rectores. У самому Римі відбулося переміщення юрисдикції: судова влада перейшла остаточно з рук преторів у руки praefectus urbi, а разом з тим повинен був зникнути й формулярний процес2. І дійсно, за царювання Діоклетіана він уже зовсім не застосовується. В 294 р. Діоклетіан видав указ, у якому пропонувалося правителям провінцій самим вирішувати справи, прибігаючи до judices pedanei лише в крайніх випадках; цей указ припускає вже extraordinaria cognitio, як загальну і єдину форму процесу.


 
 

Цікаве

Загрузка...