WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії - Курсова робота

Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії - Курсова робота

Все активне державне керування перебуває в руках імператорських чиновників, система яких розростається в складний бюрократичний механізм і піддається більше точної регламентації. Різко проводиться поділ посад на придворні, цивільні й військові; у кожній галузі утвориться певна ієрархічна градація. Причому кожному щаблу цих сходів відповідає особливий титул; кожному чиновникові призначається певне жалування - відповідно титулу й рангу1.

При особі імператора перебуває державна рада, що називається тепер consistorium principis. За пропозицією імператора, він обговорює всякі питання законодавства й управління; у ньому ж розбираються й всі судові справи, що сходять в інстанційному порядку до імператора.

При дворі створюються групи різних придворних чиновників, що виконують у той же час функції органів центрального керування. Найбільш важливими з них є: завідувач царським палацом, начальник особистої канцелярії імператора й разом з тим завідувач особистим складом чиновництва, завідувач державною скарбницею й фінансами, завідувач засобами, призначеними на зміст двору й ін.

Потім іде ряд чиновників для керування столицями й провінціями, на чолі кожної столиці стоїть praefectus urbi, у руках якого зосереджує вся адміністративна й судова влада в столиці. Його найближчим загальним помічником є vicarius, а потім спеціальними - praefectus vigilum, praefectus annonae і маса нижчих чинів.

Що стосується місцевого керування, то вся територія піддається в цьому періоді новому адміністративному поділу. Кожна половина імперії ділиться на дві префектури: Східна половина - на префектури Східну (Фракія, Мала Азія і Єгипет) і Іллірійську (Балканський півострів), Західна половина - на префектури Італійську (Італія й Африка) і Гальську (Галлія й Іспанія). На чолі кожної префектури у вигляді її загального начальника стоїть praefectus praetorio. Кожна префектура ділиться на діоцези, на чолі яких стоять vicarii, і нарешті діоцези діляться на провінції, якими управляють rectores. Провінції є основними клітинками цього адміністративного подолу, а правителі провінцій стають по цьому першою адміністративною й судовою інстанцією. У цьому розподілі провінції вже втратили своє попереднє історичне й національне значення: вони тільки штучні територіальні одиниці.

Біля кожного чиновника групується штат його нижчих службовців і його канцелярія.

Провінції у свою чергу складаються з більш дрібних одиниць - громад, або civitates. Ці громади у своїх внутрішніх справах користуються відомою самостійністю, хоча й під сильним контролем уряду. Органами місцевого, общинного самоврядування є й тепер місцевий сенат, і виборні муніципальні магістрати. В обов'язку цих місцевих органів, головним чином декуріонів, входить насамперед турбота про виконання громадою загальнодержавних повинностей - доставляння належної кількості рекрутів, стягнення державних податей і т.д.

З посиленням податкового тягаря й із загальним економічним занепадом країни така відповідальність робиться дуже важкої, і місцева аристократія починає ухилятися від обов'язку декуріонів. Щоб залучити до неї, уряд змушений давати декуріонам різні станові й почесні переваги. Але й це не допомагає, і тоді уряд приходить до примусової організації стану декуріонів, причому всякі спроби вийти з нього або ухилитися від несення покладеного на нього державного обов'язку карають різними покараннями.

Урядовий контроль над місцевим самоврядуванням здійснюється спочатку за допомогою особливого defensor civitatis. В особі цього чиновника імператори хотіли дати найбіднішому населенню особливого захисника їхніх інтересів у боротьбі з більше багатими й більше сильними, але на практиці ця ідеалістична функція не здійснилася, і defensor civitatis перетворився в суддю по дрібних справах.

Продовжують існувати й провінційні з'їзди (concilia provinciarum). Із установленням християнства релігійні язичеські цілі цих з'їздів відпадають, але тим міцніше робляться їхні ділові функції. Право петицій визнається за ними вже de jure, і імператори постійно забороняють правителям провінцій лагодити щодо цього які-небудь перешкоди. Проте, росте всемогутність бюрократії і її згуртованість роблять це право петицій практично ілюзорним. Внаслідок цього з'їзди майже виходять із уживання.

Нарешті, із часів Костянтина видного суспільного значення набуває церковна організація. Органи церковного керування представляють єпископи, обирані громадами; у їхніх руках зосереджує церковне керування, завідування церковним майном, а також відома юрисдикційна влада над паствою по справи релігії й церкви. Чим далі, тим більше вплив церкви росте й відбивається в різних галузях права1.

Розділ ІІ. Суспільний лад Римської імперії

Встановлення військово-диктаторського режиму, що завершило період громадянських воєн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило перебороти гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, що відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.

З розширенням меж Римської держави росте чисельність вільного населення, у тому числі кількість римських громадян (як відзначалося, уже в період республіки права громадянства були надані жителям Італії). Цей процес тривав і з переходом до імперії: права громадян все частіше надавалися й не італійським жителям провінцій - завойованих Римом країн. Нарешті, в 212 році едиктом імператора Каракали право громадянства було надано всім вільним жителям Римської імперії.

Поряд із цим розвивається соціальна й станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу й розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився й становий розподіл у ньому. Ряди нобілів і вершників, що зріділи в період громадянських воєн, поповнюються великими рабовласниками з Італії й провінцій - муніципалами, провінційною знаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворюється в сенаторський стан з майновим цензом в один мільйон сестерціїв. Сенатори займають вищі пости в державному апарату й армії й стають найбільш міцною опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 000 до мільйона сестерціїв перетворилося в служивий стан, що поставляв кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії. Більше значної по чисельності була провінційна знать, станово не оформлена, але відігравала впливову роль у місцевому керуванні. До неї примикали римські й неримські власники ремісничих майстерень, судновласники й торговці1.

Відбуваються зміни й у положенні рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких воєн іде в минуле, і військовий полон, що був раніше основним джерелом поповнення чисельності рабів, починає висихати. Положення рабів трохи (правда, тимчасово) поліпшується. Жорстокий обіг з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються; заохочуються сімейні відносини рабів2. Ці міри мали на меті зм'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Але разом з тим придушення опору рабів залишається важливим завданням держави, і по постанові сенату в 10 році н.е. у випадку вбивства хазяїна підлягали страті всі раби, що перебували в цей час у його будинку.

Розвиваються й форми експлуатації, які з'явилися ще в республіці, - широке поширення одержують пекулій і колонат.

Зберігається в період імперії й широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті й сільській місцевості, росте число хліборобів з воїнів-ветеранів, що одержали земельні наділи. Однак положення цих верств населення стає усе більше нестійким, що спричиняє в II-III ст. поширення само продажу в рабство й особливо колонату3.

Аналогічний процес спостерігається в містах, де ремісники спадково прикріплюються до професії й включаються в ремісничі колегії.

а) Становище населення

Якщо період республіки закінчився визнанням права громадянства за всіма жителями Італії, то період принципату характеризується поширенням цього права й на провінціалів.

На початку періоду це робиться двома шляхами: а) шляхом безпосереднього дарування права громадянства тим або іншим частинам державної території, тим або іншим окремим громадам, причому для звільнення цих нових громадян від обов'язку платити провінційну подать часто необхідно ще дарування особливого jus italicum. б) Шляхом надання тим або іншим громадам так названого jus latinum, тобто того юридичного положення, у якому перебували колись latini (повне jus commercii, але без політичних прав). При цьому розрізняються latium majus й latium minus. У громадах, що одержали latium majus, всі жителі, обрані в місцеві магістрати або в сенатори, eo ipso робляться римськими громадянами (cives); у громадах, що мають latium minus, таким привілеєм володіють тільки особи, обрані в магістрати, але не сенатори1.

Loading...

 
 

Цікаве