WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Сіоністський рух на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст. - Курсова робота

Сіоністський рух на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст. - Курсова робота

З появою хасидизму, центр єврейської "святої праці" книгодрукування – опинився в Україні. Спочатку Жовква, а згодом Львів стали постачальниками релігійних видань для всієї східної і південної Європи аж до 1939р. На Поділлі та Волині наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. почергово діяло 33 єврейські друкарні, було створено і видано десятки хасидських книг, у яких, до речі, містяться посилання і на народну мудрість "мужиків" (українців). Згодом тут робила певні кроки і єврейська історична наука, спочатку на сторінках "Киевской старины", а тоді у працях Єврейської історико-археографічної комісії – вже в УРСР у двадцяті роки XXст. Тут, зокрема в Одесі, в середині XIX і на початку XX ст. сформувалися перші в Росії єврейські періодичні видання і видавництва ("Разсвет". "Сіон"). Тут формувалися і різні варіанти єврейської світської освіти.16

2 Юдаїка в Україні

Таким чином, єврейська громада України була представлена різними напрямками в іудаїзмі, поширеною частиною євреїв, що відійшли від іудаїзму, зростаючою групою представників політичного сіонізму, що не могло не відбитися на змінах і відмінностях у процесах самоідентифікації. Різні групи використовували і різні мови у побуті та духовній або національній практиці. Закономірно, що, відбиваючи різні єврейські угруповання та їхні запити, єврейську освіту було представлено також різними напрямками. Крім реформованих хедерів-метукан, виникли нові навчальні заклади сіоністського типу. Окрім основ іудаїзму, значну увагу в них було приділено вивченню івриту і ряду світських предметів. Школи з традиційною єврейською освітою підтримувалися представниками ортодоксального іудаїзму, реформовані – реформістами, а сіоністи – сіоністами.17

У перші післяреволюційні роки продовжувався розвиток єврейської культури на ідиш й івриті, поширення сіонізму. Утворення Української народної республіки (1917-1920) в цілому сприяло розвиткові єврейської освіти. У створюваній мережі світських єврейських учбових закладів викладання велося різними мовами: українською, російською, польською, ідиш, івриті. Викладанню єврейських предметів приділялася більша увага, ніж в попередній період. З 1918 року міністерство освіти республіки рекомендовало своїм циркуляром перехід усіх єврейських учбових закладів на єврейську мову.

Іншим чином до єврейської освіти ставилася радянська влада. Так, у 1919 році організаційне бюро створених при ЦК єврейських секцій та Харківське бюро єврейської секції при Комуністичній партії (більшовиків) України дійшли висновку про необхідність повсюдного існування та організації комісаріатів, загальноукраїнського народного комісаріату з національних питань. Підкрекслювалося, що комісаріати мають вести "енергійну боротьбу з контрреволюційними течіями на "єврейській вулиці", витравлюючи дрібнобуржуазні іллюзії", якими "пічкають єврейського робітника партії Бунд, "Поалєй Ціон" та подібні . Надалі підтримку радянської влади одержали тільки школи на ідиш з викладанням світських предметів. У 20-30 роки хедери й єшиви були закриті, а іврит поставлений поза законом.

Єврейські навчальні заклади було закрито у зв'язку з тим, що єврейська освіта сприяла формуванню ідентичності у дітей.

На відміну від дискримінації в царській Росії, що базувалася перш за все на християнському антиіудаїзмі, радянська влада формувала радянську людину, знищуючи релігійні й культурні коріння народів Радянського Союзу. В офіційних документах громадянина Радянського Союзу в п'ятій графі зазначалася "національність". При цьому євреєм вважався той, у кого євреями були батько і мати, а якщо батьки були різних національностей, то залишалося право вибору національності або по батькові, або по матері. Цей тип ідентичності ще має значний вплив і сьогодні.

У міжвоєнний період (1918-1939) почали закладатися підвалини української юдаїки. Першим науково-дослідним закладом на українських землях, який спеціалізувався на проблемах єврейської історії та культури, стала Єврейська історично-археографічна комісія, створена влітку 1919 р. при Всеукраїнській Академії наук. За час існування Комісії її співробітники зібрали, опрацювали та спромоглися видати значну кількість архівних матеріалів, переважна більшість яких була зосереджена в Київському Центральному Архіві ім. Антоновича. Дослідження Іллі Ґаланта та його колег торкалися історії євреїв на Київщині, Волині та Поділлі. Головним здобутком наукової діяльності Комісії є два томи збірника праць Комісії, виданих 1928-1929рр. у Києві. 18

У системі Академії наук УРСР до початку війни діяла ще Кафедра Єврейської культури, керівником якої був Йосип Ліберберг. Наприкінці 1929 р. Кафедра була перетворена на Інститут єврейської пролетарської культури [ІЄПКу], що проіснував до 1936 року. Цьому Тут, зокрема, функціонувало шість відділів (історичний, філологічний, етнографічний, літературний, соціально-економічний та педагогічний) і декілька допоміжних установ, як-от: Центральний Архів Єврейської Преси, що одержував близько 400 видань з юдаїки з усього світу (передусім з європейських країн, США, Латинської Америки); Єврейська Наукова Бібліотека з фондом понад 60 тис. томів; Музей Єврейської Сучасності. На стан 1934 р. в Інституті працювало понад 100 співробітників, а директором був Нахум Штіф, видатний єврейський філолог, засновник і перший директор ІВО ["їдише віссеншафтліхе організаціє"] - міжнародного центру вивчення їдишистської культури, який до Другої світової війни (1925-1939) знаходився у Вільно, а після війни продовжив роботу в Нью-Йорку, де існує донині.

З розгортанням сталінського терору ІЄПКу на початку 1936 p. був закритий (частину співробітників заарештували за звинуваченням у троцькізмі). Проте наприкінці того таки 1936 p. Інститут був у скороченому вигляді відновлений під назвою Кабінету єврейської мови, літератури та фольклору при АН УРСР; керівником став відомий єврейський філолог, член-кореспондент АН УРСР Елі Співак. Проблематика Кабінету була звужена до вивчення проблем єврейської граматики, літературної мови, лексикології та перекладів.19

Значну роль в питанні самоідентифікації відіграє національно-релігійна освіта. За даними Центру єврейської освіти України, лише близько десяти тисяч дітей навчаються в системі єврейської овіти України. В Україні працює 26 денних та приблизно 60 недільних єврейських шкіл, 11 дитячих садочків, 8 єшив (релігійних навчальних закладів), близько 180 ульпанних (класних, шкільних груп), Міжнародний Соломонів університет, два коледжі, а також все більш широко використовуються дистанційні форми навчання

Важливою складовою культури і самоідентифікації є мовна культура, мовна поведінка євреїв. Як культура впливає на мову, так, у свою чергу, мова впливає на культуру. євреї в діаспорі завжди орієнтувалися на використання мов домінуючого оточення, що з практичної точки зору є цілком зрозумілим. Мовна поведінка євреїв України певною мірою відбиває як ситуацію у громаді, так і її подальшу орієнтацію. Більшість єврейського населення України на сьогодні використовує російську та українську мови.

Висновки

Підводячи підсумки проведеного мною дослідження, треба згадати, що наша мета дослідження полягала в тому, щоб на підставі комплексного джерелознавчого аналізу матеріалів з'ясувати розвиток Сіоністського руху на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст..

Слово "сіонізм" походить від назви гори Сіон, яка була символом міста Єрусалима і Країни Ізраїлю. Таку назву для єврейського національного руху обрано не випадково — вона виражає тугу єврейського народу, який живе на чужині, за своєю історичною родиною, за Сіоном. Сіонізм, який оформився у XIX ст., не винайшов практично нічого нового, він лише перевів досить давню ідею і практику в сучасну організовану форму.

У радянські часи офіційне визначення сіонізму звучало приблизно так: "Сіонізм — реакційна шовіністична ідеологія і політика єврейської буржуазії, спрямована на відволікання єврейських трудящих від революційної боротьби, збереження панування над ними буржуазно-клерикальної верхівки". Втім, ці слова сказано не зовсім "сьогодні", а радше "вчора", тобто ще за радянської влади, десь на початку 1989 року.

Сіоністський рух з часом розрісся і набрав своїх напрямків —політичний, поселенський, ліберальний, соціалістичний, і пояснюється тим, що мається на увазі під кожним з них, зробивши попередньо застереження, що у кожного єврея свій сіонізм, такий, яким він його собі уявляє. Отож цей список можна постійно розширювати. Що й відбувається.

Засновником політичного сіонізму — руху, який ставив своєю за мету заснування єврейської держави на землі Ізраїлю, піднімаючи єврейське питання на міжнародній арені — вважається Теодор (Беньямін-зеев) Герцль. У 1896 році Герцль опублікував свою книгу "Єврейська держава" (німий. Der Judenstaat), в якій виклав своє бачення майбутньої єврейської держави. Вже наступного року Герцль керував першим Всесвітнім єврейським конгресом в Базелі, де була заснована Всесвітня Сіоністська Організація (ВСО).

Loading...

 
 

Цікаве