WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції - Курсова робота

Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції - Курсова робота

У меморандумі містилась також констатація того факту, що коли "за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики", то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І зараз "ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України". Далі в цитованому документі йшлося про те, що "немає кращої запоруки і непохитності приязні' як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За таких умов "визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу – Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній Німеччина не переможе"1.

Однак у Берліні зажадали від ОУН(Б) повного прийняття своїх вимог. При цьому німецька сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі Акта від 30 червня 1941р. "Українське державне правління" є фактично самочинним органом, який не виявляє волі українського народу. Однак Я.Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941р. передав до відома нацистських урядовців документ у формі "Ствердження", в якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в середовищі еміграції, а тому "має правову основу" висловлювати волю українського народу1.

Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН(Б), а також інших українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С.Бандера та його найближче оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України надходили повідомлення про брутальну поведінку нацистської адміністрації на окупованих теренах.

Зокрема у листі без підпису до "Славка", який, імовірно, був адресований Я.Стецьку, піддавалися критиці дії німецької окупаційної влади і наголошувалося: "Пробуйте ще раз говорити з ними (тобто з німцями. - Авт.) поважніше, бо інакше прийдеться нам ту "співпрацю" таки залишити".2 Ця тема дуже гостро піднімалася і в листі до С.Бандери від 29 серпня 1941р. Його автор пише: "Детальніша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзка. Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас (проводити) "нашу оонівську".3

Рішучі заходи німецької влади до певної міри дезорієнтували й дезорганізували членство ОУН(Б) як у дистрикті "Галиччина", так і в рейхскомісаріаті Україна. За словами відомого діяча ОУН Є.Стахіва, діями нацистів бандерівська ОУН "фактично була знищена", а серед "неарештованих членів Організації була страшна депресія"4.

Серед українських самостійницьких сил лише ОУН(Б) виявилася здатною переглянути свою позицію стосовно Німеччини. Незважаючи на понесені втрати, бандерівці наприкінці вересня – на початку жовтня 1941р. провели на околицях Львова 1 конференцію ОУН для обговорення ситуації, що склалася внаслідок репресивних дій німецької адміністрації. Виходячи з аналізу ситуації, конференція прийняла такі рішення: перевести основну частину кадрів ОУН(Б) на нелегальне становище і перейти до підпільної роботи; з німцями у конфлікт не вступати і не вести відвертої антинімецької пропаганди; всебічно використовувати можливості для легальної діяльності на окупованій території. Учасники конференції сходилися на тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бути готовою до того, щоб вести політичну боротьбу з німцями за створення незалежної України 1.

У підготовчих заходах ОУН(Б) важливе значення надавалося підготовці кадрів не лише у власних структурах, але із використанням можливостей окупаційної влади. Проте німецька адміністрація швидко зреагувала на плани українських націоналістів щодо використання допоміжної поліції у власних інтересах і почала вживати заходів для припинення діяльності ОУН у цьому напрямку. Саме тому німці почали залучати в допоміжну поліцію росіян та представників інших національностей.

Незважаючи на втрати, яких оунівці зазнали від німецької поліції у вересні 1941р., бандерівські організації, перейшовши на нелегальні рейки роботи, продовжували активно діяти. Це не лишилося непоміченим для нацистських спецслужб. За таких обставин гітлерівці вирішили здійснити додаткові заходи проти ОУН(Б), а водночас ще раз нагадати про наслідки, які випливатимуть зі спроб чинити опір німецькій політиці в Україні. 25 листопада 1941р. органи поліції безпеки й СД, отримали наказ такого змісту: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники"(див. додаток 3).

У квітні 1942р. під Львовом відбулася 2 конференція ОУН(Б). На ній було засуджено колоніальну політику Німеччини, але визнано, що головним фронтом боротьби є боротьба з московським імперіалізмом2. У відповідності з постановами 2 конференції ОУН бандерівські осередки розпочали в умовах цілковитої таємності здійснювати підготовчі заходи щодо розгортання в майбутньому власних збройних сил. Велика увага у підготовчій роботі зверталася на збирання і магазинування зброї, набоїв та іншого спорядження. Велике значення надавалося проникненню членів ОУН(Б) до учбових команд української допоміжної міліції з тим, щоб пройти військовий вишкіл та отримати зброю та набої.

Коли ж ідеться про факти антинімецької діяльності бандерівців навесні та влітку 1942р., то вони хоч і набули поширення згідно з інформаційними повідомленнями поліції безпеки й СД Німеччини, але зводилися переважно до актів пасивного спротиву і саботажу заходам німецької сторони: проти здавання сільськогосподарської продукції, проти виїзду населення на роботи до рейху, проти участі в діяльності німецько-українських установ тощо. Хоч такі дії самі по собі й не становили серйозної загрози окупаційній владі, але в сукупності з діяльністю радянських партизанів і підпільників вони підривали встановлений порядок. Тому вже впродовж квітня-травня 1942р. німці завдавали низку ударів по підпільних структурах ОУН(Б) на Волині-Поліссі.

В інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини від 22 травня 1942р. з окупованих східних областей відмічалася велика робота, проведена бандерівським проводом стосовно розбудови власної організаційної сітки в генеральному комісаріаті Волинь-Поділля. Однак при цьому підкреслювалося, що внаслідок здійснення широкомасштабних поліційних заходів дальший розвиток бандерівського руху у вказаному регіоні припинений. Разом із тим німці були змушені визнати, що пропагандистська діяльність націоналістів все-таки продовжується 1.

У Берліні, звичайно, розуміли, що Німеччина настільки визнається ворожою силою українському націоналістичному руху, наскільки вона перешкоджає державницьким устремлінням націоналістів. Зокрема, в інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД з окупованих східних областей за 10 липня 1942р. були ретельно проаналізовані перехоплені документи ОУН. На їх підставі характеризувалися найближчі наміри та плани бандерівської організації. В повідомленні зазначалося, що на думку націоналістів, "війна несе з собою ту вигоду, що Німеччина розіб'є старого ворога України – Москву. Проте, з іншого боку, невигода полягає в тому, що та ж Німеччина вороже ставиться до суверенної Української Держави". Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) до суверенної Української Держави". Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) своїм територіальним осередкам: "1. Щоб не розпилювати власні бойові сили, вести активну боротьбу проти однієї Москви. 2. Стосовно Німеччини дотримуватись такої тактики: проникати до органів влади, очікувати, заощаджувати сили, ніяких непотрібних, бездумних дій, але вести внутрішню й організаційну підготовку, ширити мережу ОУН, щоб кінець кінцем у визначений час можна було б сказати "останнє слово". Водночас німці, порівнюючи мельниківців і бандерівців, відмічали, що останні від початку відкрито виступали проти Німеччини1.

За німецькими оцінками, основні сили бандерівської ОУН у рейхс-комісаріаті Україна в цей період гуртувалися навколо двох основних центрів: один із них був у генеральному комісаріаті "Волинь—Поділля" (це — Крайовий провід ОУН на ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським); другий — у східній Україні (це — Крайовий провід ОУН на Північно-Східних українських землях з центром у Києві, який після загибелі Д. Мирона очолював А. Сак). До цієї інформації слід додати, що активно виявляв себе і Крайовий провід ОУН наПівденно-Східних українських землях із центром у Дніпропетровську, яким після від'їзду в Галичину 3. Мат-ли керував В. Кук (Леміш).

Як свідчать документи, нацистські спецслужби в цілому були добре ознайомлені з основними положеннями програм, стратегією і тактикою всіх українських самостійницьких сил і мали у відповідний спосіб інформувати про це вище керівництво Третього рейху. Однак у Берліні не бажали зв'язувати себе з будь-якими політичними заявами стосовно майбутнього України до завершення війни, не кажучи про те, що реалізація зловісного плану "Ост" взагалі не залишала українцям шансів на державне існування. З огляду на зазначене українські політичні центри, в тому числі й провід ОУН(Б), не отримавши твердих запевнень щодо реалізації їхніх державницьких устремлінь, відмовлялися від тісного і активного співробітництва з німецькою владою на фронті боротьби з СРСР.

Loading...

 
 

Цікаве