WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Другий Зимовий похід УПА - Курсова робота

Другий Зимовий похід УПА - Курсова робота

Ген. Микола Капустянський твердив, що "Другий Зимовий похід був абсолютно не підготований до виконання поставленого перед ним завдання". До цього найбільше спричинилася провокаційна політика польського уряду, метою якого було "кинути на поталу большевикам еліту українського війська". Велику частку відповідальності за Другий Зимовий похід несе й сам командуючий Повстанчою Армією, який, переконавшись у підступності поляків і побачивши жахливий стан дорученого йому війська, повинен був скоригувати свій план і відкласти його реалізацію, як йому це пропонував полк. Отмарштайн. Ген. Капустянський відзначав, що ген. "Юрко Тютюнник був талановитий отаман повстанчих загонів, але як полководець регулярних військових формацій він не дорівнював нашим, ми б сказали, найздібнішим маршалам-генералам: О. Трекову, В. Сальському, М. Безручкові, а зокрема блискучому операторові й неперевершеному тактикові О. Удовиченкові.. Також і інші командири корпусів і дивізій переважали Тютюнника і своїм досвідом, і цілеспрямованістю".

Немає сумніву, що співвідповідальність за невдачу- Листопадового рейду 1921 року великою мірою несуть і поляки. Вони ж зобов 'язалися доставити повстанцям зброю і весь необхідний військовий виряд, до речі, з тих запасів, які вони забрали в українського війська при інтернуванні минулої осені, але зобов'язання не дотримали, - твердив ген. М. Капустянський . Через те нічого не було приготовано не тільки на І -е вересня, але навіть і на 1 -е жовтня, так що справа затягнулася до кінця жовтня. Отже, що стосується озброєння та взагалі військового виряду — тут поляки завели.

Ісаак Мазепа, визначна постать за часів Директорії, що навіть був прем'єром уряду в 1919 р., вважав, що "поза всіма іншими причинами, дві головні обставини відіграли рішальну роль в тому, що ця повстанська акція під проводом Ю. Тютюнника не дала бажаних наслідків. Насамперед, власна необережність Тютюнника і всіх тих, що підготовляли цю справу. Звичайно, підготовка повстання мала провадитися у строгій тайні. Тим часом про це знала вся українська еміграція. Наприклад, у Тарнові і в таборах наших інтернованих відкрито говорилося про підготовку повстання на Україні... Як потім виявилося, навіть у самому штабі Тютюнника були большевицькі агенти, як, напр.. підполк. Снігірів, сотн. Заярний та інші, що були відповідальними співробітниками Тютюнника: Снігірів керував оперативним відділом в повстанському штабі, а Заярний був державним інспектором при Київській групі, на чолі якої стояв Тютюнник".

Учасник Листопадового рейду сотн. Гриць Рогозний, який мав нагоду сам оцінити обставини і стиль роботи в Повстанчому штабі у Львові, не виніс добрих вражень. "Деякі старшини штабу також не виявлялися ані відповідними моральними прикметами, ані солідністю своєї праці в штабі, — писав він, — Десятки старшин, відомих самому ген. Тютюнникові, дні й ночі проводили на гулянках по кав'ярнях та інших спеціальних місцях Львова. Бували різні небажані ексцеси. В тому добачую я провину самого ген. Тютюнника. — підкреслював сотн. Рогозний. — Цей останній (тобто ген. Тютюнник. — В.В.), хоч відомий зі своєї хоробрості, рішучості, енергії і прикмет повстанчого провідника, поруч з тим відзначався деякими від'ємними рисами, які не давали йому змоги знаходити собі відповідних співробітників, триматися певних організаційних засад, запроваджувати здорову, регулярну дисципліну тощо. Частина, що находилася під його керуванням, завжди відзначалася своєманітною "партизанською" розгойданістю й безладдям, хоч під зглядом бойовим були добрі. Мав звичку ген. Тютюнник наближувати до себе й "фаворитів", яким усе якось сходило безкарно з рук, у той сам час, як до решти він бував часами дуже суворий. Всі ці прикмети ген. Тютюнника проявлялися в праці його та в доведенні деякої частини його найближчого оточення. Кружляли також згадувані уже чутки, що деякі старшини штабу, не без відома ген. Тютюнника, перебувають на услугах польської контррозвідки й вишукують серед галичан тих, що зачали тоді організувати підпільну боротьбу з поляками. Акцію мав проводити полк. Чеботарів, а його підручними були наближені до ген. Тютюнника старшини полк. Палій і Волков".[9,47]

Друга причина, очевидно, випливала з першої, бо большевики через своїх агентів знали все до подробиць про діяльність Повстанчого штабу у Львові, а разом з тим — і про діяльність повстанських груп в Україні. Власне завдяки своїм агентам большевики викрили і знищили Національну Козачу Раду у Києві та Всеукраїнський Повстанський Комітет з осідком у селі Обідне біля Немирова на Брацлавщині. А це ж були централі, які організовували всеукраїнське повстання й мали зв'язки з окремими повстанськими загонами і групами. Пізній початок походу в Україну, несподівано рання зима, брак належного одягу й озброєння повстанців, а також знищення повстанських центрів і деяких повстанських загонів, з одного боку, та планово скупчені большевицькі мілітарні сили в Правобережній Україні, з другого боку, призвели до трагедії, відомої в історії України XX століття під назвою "Базар".

Не відкидаючи жодної з наведених причин, слід ствердити, що були ще й інші, про які найкраще, мабуть, знав начальник штабу Повстанчої Армії полк. Ю.Отмарштайн.

Можливо, тому епопея Листопадового рейду не закінчилася в 1921 р. під Базаром. Вона мала свої наслідки також і пізніше, в таборах інтернованих українських вояків, куди повернулися недобитки повстанців. Одним із таких наслідків була трагічна смерть полк. Отмарштайна.

На його думку, ставлення "польської влади до проектованого повстання нагадує якусь провокацію", й тому Отмарштайн "схилявся до припинення цілого плану", вважаючи, що перевести його в життя не вдасться. "Полякам повстання потрібне лише для того, — говорив він, — щоб потурбувати більшовиків, не рахуючися при цьому з українськими жертвами". Був він переконаний, що поляки в останній момент не дадуть Повстанчій Армії ні обмундирування, ні навіть відповідної до важких завдань зброї. Незважаючи на такий песимістичний погляд, полк. Отмарштайн пішов "на повстання, щоб не думали, ніби хоче, себе врятувати, але, водночас, здіймав з себе відповідальність за його наслідки. На тлі цих відмінних поглядів, між полк. Отмарштайном і ген. Тютюнником виникали доволі гострі суперечки".

Полк. Отмарштайн, остаточно зневірившись у людях, що стояли в національному проводі, хотів на час відійти від тих справ і перетворити їх страшний і трагічний зміст. Резигнуючи з військової служби полк.Отмарштайнові довелося ще мати прикрі балачки з особами з оточення Головного Отамана Симона Петлюри, що ще більше загострило його відносини з українськими політиками. Внаслідок того він вирішив довше не прикривати відомих йому злочинців, але виступати публічно й оголосити ті важливі документи. З іншого боку, щоб з тими інтригами покінчити, полк. Отмарштайн вирішив виїхати з Польщі в рідні краї до Бессарабії, яка тоді вже належала Румунії, і там опублікувати всі документи, що стосувалися повстання й Листопадового рейду, які йому вдалося роздобути, щоб розкрити нечесну гру Чеботаріва. А тому, що ті документи за торкнули б багато визначних осіб, не тільки українців, але також і поляків, опублікувати їх у Польщі було неможливо, бо цензура не пропустила б.

На підставі доступних документів, мабуть, не зовсім слушно обвинувачувати тільки "союзника" за його віроломство та трагічне закінчення Листопадового рейду. Як знаємо із спільного засідання представників польського Генерального штабу з ген. Тютюнником і полк. О.Данильчуком 24 – 25 вересня 1921 року у Львові, поляки радили не йти в похід в Україну, вважаючи, що відповідна нагода на те вже проминула, бо ситуація, "що заіснувала в Україні, не надається до проведення такої акції", остаточно, на вимогу ген. Тютюнника, а зокрема полк. Данильчука, який від імені Головного Отамана С.Петлюри заявив, що Український штаб хоче зробити той рейд за всяку ціну, Польський Генеральний штаб погодився на проведення такого рейду. І тому, власне, провина лягає не тільки на самого ген. Тютюнника, але також і на Головного Отамана Військ УНР С. Петлюру та на уряд УНР.

Бій під Малими Миньками був останнім боєм української армії періоду Визвольних змагань. Через помилки командування Повстанчої Армії дійшло до поразки повстанців біля села Малі Миньки й до розстрілу 359 вояків-повстанців під Базаром. І тут український воїн довів свою відданість своєму народові, своїй Батьківщині. Сотн. Рогозний у своєму описі боїв під Малими Миньками — Базаром висловив думку, "що катастрофу можна було оминути, коли б армія відійшла з-під с. Миньки хоч би на дві години раніше. Безперечно. — писав він, — і цей маневр не врятував би акції, яка вже в бою під с. Леонівкою була непоправно програна. Але в такому разі, може, пощастило б хоч врятувати сотні людей, що потім загинули, і довести їх знову до Польщі"[4,25].

Цифра 359 знайшла в українській літературі широкий відгомін, з одного боку — подив і гордість за тих вояків-патріотів, які воліли краще геройськи вмерти, ніж піти на службу ворогові. З іншого боку, зростало обурення за розстріл безборонних вояків-полонених і ненависті) до большевиків та їхньої чека. І зовсім слушно, бо моральне право було на боці українських повстанців. Українські вояки-повстанці не йшли воювати москалів до Росії, не грабували й не вбивали мирних росіян у їхніх містах і селах. Вони намагалися визволити свій рідний край від напасника й, воюючи на своїй власній землі, обороняючи свою Батьківщину, карали наїзника за його злочини, вчинені над українським народом. "Вони билися і впали теж, як у Малих Миньках і під Базаром, за волю й добро свого народу, як ніколи загроженого походом москалів на тотальне знищення України. Вони достойно й виразно відповіли чекістам: "До вас служити не підемо", й ані один не благав у них помилування. Вони вмирали смертю воїна найвищих чеснот із вірою, що народ не проспіть того катам, не задля самої помсти, але для справедливості". Тому-то "наші втрати в Малих Миньках і під Базаром" слід розглядати не як трагедію, але. як це каже учасник тих подій сота. Дмитро Герчанівський, — "подиву гідну мужність наших вояків".

Loading...

 
 

Цікаве