WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Другий Зимовий похід УПА - Курсова робота

Другий Зимовий похід УПА - Курсова робота

359 КРИВАВИХ ЖЕРТВ ЗА УКРАЇНУ*

142. АГОЛЮК Василь

238. АКОЛОВСЬКИЙ Вадим, підст.

313. АМДЛУСЬКО Филимон

172. АНАНІВ Микола

138. АНАРНЕВСЬКИЙ Кость

276. АШНАБУЛЬ Захар

247. БАБИЧ Іван

254. ВАБУН Сава

201. БАЛТНЯН Петро

161. БАРАНІВ Георгій

333. БАРБАРИКА Олександр

18. БЕРЕЖНИЙ Сидір, курінний

119. БИЧКО Степан

289. БЩИН Павло

330. БІЛЕВИЧ Броніслав

170. БІЛЕЦЬКИЙ Іван

354. БІЛИК Матвій

108. БІЛОКРИС Мусій

345. БОГАЙСЬКИЙ Олександр

24. БОЙКО Андрій, військ.уряд.

230. БОНДАР Петро

120. БОНДАРЕВКЧ Станіслав

166. БОНДАРЕНКО Оверко

308. БОНДАРЕНКО Теодосій

49. БОРИСЕНКО Денис, військ.уряд.

267. БОРТНИЦЬКИЙ Володимир

159. БОЖКО Спиридон

116. БОРЩЕВСЬКИЙ Тиміш

283. БРАСЛАВСЬКИЙ Антін

341. БУГАК Юхим

* Цифри попереду прізвищ означають порядкові номери, під якими ці прізвища були вміщені в списках, розвішаних у громадських місцях в Україні відразу після розстрілу.

Гідним уваги залишаються ще питання: скільки повстанців загинуло в бою під Малими Миньками? Згідно із вищенаведеним протоколом Надзвичайної комісії, в битві лід Малими Миньками мало б загинути 400 повстанців. Так само твердить совєтський історик О. Касименко, що "під час бою було там зарубано понад 400 бандитів і понад 500 чоловік взято в полон".[12,172] Але вже сама так заокруглена цифра викликає застереження. Зрештою самі большевицькі автори не всі згодні з цією цифрою, і, як воно не дивно, кожний подає іншу. О.О. Кучер у своїй праці "Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921 — 1923рр." (Харків, 1971), посилаючись на архівні матеріали, твердить, що "керована Г.І. Котовським 9-та кавдивізія 17 листопада оточила банду у с. Звіздаль (за 60 кілометрів на північний схід від Овруча). Внаслідок блискавичних атак понад 250 петлюрівців було знищено. 517 склали зброю". Натомість автори праці "Червоне козацтво" (Київ. 1965), не подаючи жадного джерела, твердять, що "на Тетереві до Тютюнника приєдналися місцеві банди, збільшивши кількість загону до 1250 чоловік" (що не відповідає дійсності. — В.В.), та що "в районі Малих Миньків — Звіздаля 200 бандитів загинули в бою, решта здалася".[8,156] Іншими словами, в полон мало б потрапити більше тисячі.

Полк. Сушко, на базі зізнань окремих учасників, писав, що на полі бою полягло більше 150 повстанців. Згідно з обчисленнями Дмитра Герчанівського, який був ад'ютантом начальника штабу Повстанчої Армії полк. Отмарштайна. на полі бою померли від ран і побиті ворогом 94 особи (тут, очевидно, йде мова про поранених, яких большевики добивали на возах. — В. В.), а в бою могло впасти не більше як 144 особи. Разом всі втрати на полі бою становили б 238 осіб.

Але було трохи й таких, які врятувалися, заховавшись по селах, і пізніше повернулися до Польщі. До таких належати підполк. Ремболович, і підполк. Григоряк, сотн. Рогозини із трьома вояками, про яких він сам згадує, і Герчанівський взяв їх до уваги. Для всіх інших, які, можливо, залишилися в Україні як поранені чи просто заховалися. — Герчанівський дає мінімальну цифру — 5 осіб. Знову ж таки. Герчанівський не брав до уваги тих, що вчинили самогубство, як, наприклад, повстанець Сичук. Не врахував він і вісім повстанців, взятих у полон большевиками в селі Лукашівка, про котрих згадує Ілля Котович, як і тих, що впали з перемучення під час нічних перемаршів й стали жертвою московських шабель або таки замерзли в лісі ще перед боєм під Миньками, не маючи сили йти далі, про що згадує учасник походу Віктор Яновський.[8,175]

На кілька днів пізніше повернулися пор. Ілля Котович, пор. Рутковський та адм.хор. Ковальський, яких не враховано в первісний реєстр поворотців, бо вони йшли окремою групою і прибули до Польщі лише 23 листопада. Повернувся також ще й підполк. Равич-Каменський, про якого згадує М. Битинський у своїй розідці "Навколо Базару". Андрій Дідківський у своєму спомині твердив, що через кілька днів після бою під Миньками до села Дідковичі прийшов повстанець Панас Петрик, який також врятувався з поля бою.

Беручи до уваги ту всю інформацію, цифра 5 для поранених або й здорових, що залишилися в Україні і врятувалися тоді від смерті або взагалі ховалися серед населення, є, мабуть, замала. Зі звіту "пятьоркі" знаємо, що до полону потрапило 537 повстанців та що 359 розстріляно, 83 вивезено на дальші допити до Києва, а решта — тобто 95 — померли, тільки не сказано — чи від ран, чи від пізніших побоїв. Так само немає даних, що сталося з тими повстанцями, яких вивезено до Києва на допит.

В совєтських джерелах немає згадки, які жертви понесла Червона Армія у боротьбі з Повстанчою Армією. Кузьма Кузь у своєму спомині "Під Малими Миньками" писав, що на "основі різних джерел, можна було ствердити, що большевики мали 169 людей убитими і пораненими. Але точного числа годі було устійнити"[5,97]

3. В поворотній дорозі

Другий Зимовий похід закінчився трагічно, бо не поталанило головній частині Повстанчої Армії – Волинській групі, яку очолював сам ген. Ю. Тютюнник. Не поталанило й Басарабській групі, яка повинна була бути першою, бо її основним завданням було відтягнути увагу большевицького командування від західного кордону. А в дійсності вона була останньою, коли йдеться про її виступ, і першою, яка повернулася назад. Чому воно так сталося, пояснити важко.

Зате успішно провели операції і у великій мірі здійснили покладені на них завдання відділ ген. Нельговського, Подільська група, а також відділ Гопанчука – Падалки. Однак усі вони не виконали останнього завдання, а саме: не зуміли з'єднатися з головною Волинською групою, якій, може, саме тому й випала найбільш трагічна доля, бо все було розраховане на їх своєчасну зустріч і допомогу. Немає сумніву, що найслабшою ланкою всього походу був брак належної розвідки й належного зв'язку з повстанчими групами в Україні.

Як звичайно в таких випадках буває, усі шукають причини того нещастя, а зокрема жертовного козла за невдачу. Так було і з Другим Зимовим походом чи, як його слушно назвав у своїй доповіді Головному Отаманові С. Петлюрі начальник штабу Повстанчої Армії полк. Юрій Отмарштайн, -Листопадовим рейдом.

Учасники Листопадового рейду повернулися не в славі, як переможці (бо в разі перемоги вони не вертали б до польських таборів взагалі), але як переможені, з великими людськими втратами. Повернулися вони з болями фізичними, бо між нимибули й поранені, але ще більше — з душевними болями, бо пережили ще одну трагедію — втрату бойових друзів і втрату Батьківщини, і це їм, очевидно, боліло. "Але що страшенно боліло нам усім, кому доля судила врятуватися від розстрілу, — писав Віктор Яновський. — це глумливе ставлення до всіх нас у таборі, отже й до тих, хто все віддав за долю Батьківщини під час боротьби з віковічним її ворогом. Таке ставлення можна пояснити лише тим, що таборяни, не розбираючись глибоко в тих обставинах й умовах, в яких нам доводилося боротися в Україні, були переконані, що учасники повстання не використали всіх можливостей. Але якщо тут і є провина, то не тих, хто чесно йшов на певну смерть, майже без зброї, а вина головного провідника повстання, генерала Тютюнника, який пропустив відповідний момент.

В тому твердженні є чимало правди, але не лише Тютюнник наполягав на тому-поході в той невідповідний час. Похід організовували уряд УНР та Головний Отаман Симон Петлюра. За ними було останнє слово, й вони могли зупинити похід ще навіть в останню хвилину. А однак на нараді у вересні 1921 р. представник

Головного Отамана полк. Данильчук підкреслював, що похід повинен відбутися "за всяку ціну". І похід відбувся...

Одним із перших авторів, які займалися питанням Другого Зимового походу, буй сотник О. Шпілінський. який написав розвідку під назвою "Базар (1921-1931). Друтому Зимовому походові Української Армії в Х-і роковини", яка з'явилася у 3-му збірнику .матеріалів до історії війська українського "За Державність". що його видало Українське Воєнно-Історичне Товариство у Каліші (Польща) в 1932 р. В цьому збірнику було вміщено спогади ще шести учасників походу, які є цінним матеріалом для історичних досліджень. Аналізуючи всі аргументи "за" і "проти". Шпілінський дійшов висновку, що найбільше завинив таки головнокомандувач Повстанчої Армії ген-хор. Юрко Тютюнник.

"Генерал Тютюнник, розпочавши формування головної Волинської групи, переоцінив інформаційні вісті з України, - писав Шпілінський, - й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення, що успіх загального повстання обумовлювався не надією на першу широку допомогу з боку населення, але першими бойовими успіхами Повстанчої Армії".

Loading...

 
 

Цікаве