WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Другий Зимовий похід УПА - Курсова робота

Другий Зимовий похід УПА - Курсова робота

Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, розуміли, що обеззброєні та обідрані частини висилаються на вірну смерть. Та коли він "мав відвагу сказати правду у вічі", правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза . І він, присоромлений, мусив, щоб зберегти свою честь, йти на вірну загибель.

Цей смертельний рейд могли зупинити лише дві людини: Симон Петлюра та Юрко Тютюнник. Але дезорієнтовані оптимістичними повідомленнями про готовність українського народу до широкого повстання на великій Україні, Петлюра і Тютюнник не перенесли цього походу на більш сприятливий час (весну 1922 р.) – бо вірили, що поява Української повстанської армії навіть пізньої осені призведе до всенародного повстання, яке змете окупаційний режим.

Напередодні переходу польсько–совєтського кордону, на початку листопада 1921 року, Юрко Тютюнник переконував козаків, що "ми йдемо на Україну наводити порядок і що там вже ніякої влади немає".

Оптимізм, який запанував у частинах Української повстанської армії, демонструє й звернення командира групи особливого призначення Михайла Палія до українського народу від 25 жовтня 1921 року: "Старайтесь на протязі одної доби покінчити з самим головним завданням... Вам йдуть на поміч всі повстанці організації з Збруча до Дону... Несем вам поміч, а комуністам і чекістам неминучу смерть..."

Та народ, який на думку українського командування, "не зрікся надії здобути собі волю" (звернення "Головного Повстанського Командування" від 25 жовтня 1921р. "Громадяни України!" ), застрашений безпрецедентним червоним терором, холонув у жорстоких пазурях більшовицького окупанта. "Одностайний збройний виступ" виявився черговою ілюзією, яка призвела до масакри найкращих.

Але настрій напередодні листопадового апокаліпсису був чудовий: козаки і старшини вертались в Україну з найсвятішою метою – визволити Батьківщину, дати свободу своєму народові. У козаків від радості світилися очі. Особливо у тих, хто тримав у руках зброю. Але цього щастя була позбавлена більшість – поляки в дорогу дали лише чотириста, переважно зіпсованих рушниць.

"Був прекрасний приморозний осінній ранок, - згадував полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад. – Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки...Полковник Отмарштайн (начальник штабу Української повстанської армії) п'янів від радості..."

Другий Зимовий похід розпочався успішно і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія, і для Волинської групи Юрка Тютюнника. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам`янецькому повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленість, а то й паніка серед червоних, насаджували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника – героя і вождя успішного Першого Зимового походу Армії УНР.

Та настало 17 листопада – день трагічного бою під селом Малі Миньки Овруцького повіту, в якому Волинська група зазнала нищівної поразки. Сам Юрко Тютюнник, попри клятьбу, що ніколи не покине козаків, покинув їх на полі смертельної січі...

  1. Бій під Малими Миньками

Всім було зрозуміло, що становище робилося критичним. Завважив це і ген. Тютюнник і, не чекаючи полудня, десь близько 11-ї дав наказ вирушати у напрямку на село Звіздаль, де вороже кільце ще не було замкнене. Першим вирушив туди зі своїм штабом і кіннотою сотн. Хмари й сам Тютюнник. Колона спішно почала виїжджати з села, й з'явилися перші ознаки паніки. Кожний, хто мав підводу, намагався проїхати наперед. Внаслідок того дорога з села була забита возами.

Майже останнім виїхав полк. Отмарштайн, а разом з ним хворий полк. Роман Сушко "за довший час по втечі Тютюнника і його штабу", твердив підполк. Микола Тобілевич. При виїзді з села полк. Отмарштайн, з деякими старшинами штабу Армії, пробував наводити порядок, пропускати вперед підводи. Але колона ще не встигла вийти за село, як з лісу на відстані 300-400 кроків від дороги з'явилася велика лава большевицької кінноти й почала обстрілювати колону повстанців. Ген. Тютюнник прислав передні стежі назад, щоб допомогли навести порядок [7,129].

Була 12-та год., як колона остаточно рушила з місця. Сотня гарматників ішла посередині колони. Дорога на село Звіздаль, яке по прямій віддалене на якихось два кілометри, ішла через смугу поля шириною 40-50 метрів. З лівого боку дороги — величезне замерзле болото, вкрите малими корчами. До того болота вливалася річка Звіздаль, через яку був збудований дерев'яний місток.

За тією смугою праворуч тягнулися рідкі соснові бори. Все було прикрите глибокими снігами [7,130]. Коли ж колона повстанців вийшла з села й почала витягуватися поза річку Звіздаль, ворожа кіннота наскочила на задні частини, які були іде в селі і прикривали відступ колони повстанців. Це викликало сполох у хвості колони, і звідти залунали крики: "кіннота, кіннота".

Ситуація була безнадійною, бо помогти головним силам було неможливо. Ген. Тютюнник, перейшовши річку Звіздаль на чолі кінного відділу, наказав розгорнути жовто-блакитний прапор і подався зі своїм відділом на північ до села Матейки. віддаленого на 14 кілометрів від Малих Миньків. Відбиваючись по дорозі від переслідування ворожої кінноти, ген. Тютюнник у Матейках переправився через річку Уж і під покриттям ночі зник у лісових болотах [3,40].

Багато повстанців почали пробиватися через старий і вузенький місток, який ворожий скоростріл влучно обстрілював. Туди ж рушили й залишені підводи з пораненими. В обозі з'явилися забиті візники і коні. Від великого скупчення людей і возів місток провалився, й усе падало в ріку, крига на якій не витримала й також проломилася. Поранені, якщо не загинули від большевицького скоростріла. топилися в крижаній воді ріки. Лише небагатьом удалося прорватися через той місток. До таких щасливців належав інженер Віктор Яновський, який уже за річкою стрів санки із сотн. Блощаневичем і двома вояками, і вони вчотирьох вже пізно ввечері наздогнали в якомусь лісі ген. Тютюнника. Там їх усіх разом, здорових і поранених, зібралося 94 особи. Начальник постачання урядовець Хоха, хоча і прорвався через місток, від пережитого збожеволів [8,75].

Рештки 4-го і 5-го куренів під командою підполк. Григоряка, що були далеко попереду, подалися до ліска праворуч, щоб звідти краще боронитися й одночасно стримувати ворога, який намагався замкнути дорогу відступу голові колони зі сходу. Але й там на них чекав ворог. Бій тривав, доки повстанці не вистріляли останніх набоїв. Після того почалася різанина [2,119].

Деякі старшини намагалися затримати свої частини у селі й організувати протинаступ, щоб прорватися до лісу, бо кіннота найбільш небезпечна в чистому полі. В селі і в лісі ворожа кіннота не могла б атакувати з такою силою, бо там зручніше оборонятися. Але цього не вдалося зробити, бо паніка охопила вояцтво, коли воно побачило, що весь вищий командний склад, будучи на конях, — утік, і врешті-решт повстанці опинилися в чистому полі. Опис цього акту трагедії залишаємо очевидцям й учасникам бою підполк. Іванові Ремболовичеві та сотн. Грицеві Рогозному.

Близько 11-ї години ранку при вході до села Малі Миньки заграли скоростріли. То сотник Іван Дарагань, командир застави. відбивав насіли большевицької кінноти. Гарматники сотн. Рогозного прибули йому на допомогу. А тим часом через рівнину поля було видко, як під лісом розгорталися лави кінноти Котовського. Куди лише сягало око — скрізь були вершники, які нашвидку формувалися в бойовий порядок до наступу.

Частина повстанців зайняла фронт біля села Малі Миньки й відкрила сильний скорострільний і крісовий вогонь, а москалі далі розгорталися, як на параді. Віддаль зменшувалася, й вогонь повстанців набирав сили. Прямо стосами валитися червоноармійці і їхні коні, але ті, що впали, заступали нові резерви. Раптом вони з диким криком "ура!" кинулися до рукопашного бою.

Повстанці сіяли страшне спустошення серед большевиків ручними гранатами й відбивалися багнетами. Місцями вони перемагали і змушували червоних кидатися в болотисту воду. Рангом пронісся крик: "Ворожа кіннота ззаду, в селі". Так повстанці були оточені, й надій на вихід із цієї ситуації не було. Йшлося тільки про гідну смерть, щоб не опинитися отарою в руках ворога, який буде рубати її на капусту.

"Брати! Козаки! Не піддавайся! Бийся до останнього. Вперед! Вперед! За Україну! Слава!" — лукав заклик. Повстанці збилися в криваву юрбу з большевиками. їх топтали московські коні, а вони все ще збивали вершників пострілами, багнетами, ато й кулаками. Це вже не був протинаступ, а радше передсмертна конвульсія людей, що зібрали рештки сил й шукали рятунку. Але це був останній удар. що тривав доволі коротко, бо сили були нерівні. Тут загинув хоробрий сотн. Дарагань, прошитий ворожими кулями. А ворожі лави перли з новою силою. Одну частину повстанців вони загнали в болото й вистріляли[5,130].

Тим часом на полях біля села Малі Миньки розігрався передостанній акт трагедії Повстанчої Армії. Хто під час цього бою дістав коня чи мав щастя на санях проскочити в щілину на захід від села Звіздаль, той врятувався. Це була різня, і нікому не було пощади [6,121]. Скінчивши різню і грабування повстанців на полі бою, большевицька кіннота оточила їх з усіх боків і почала зганяти в село. Перемучені на смерть повстанці, не маючи вже чим воювати, безпорадно дивились збожеволілими очима на большевиків-переможців. Купами йшли на селянські подвір'я, і кожен шукав собі кутка, щоб заховатися й марево смерті відсунути якнайдалі. Але в хатах заховатися було неможливо, бо налякані боєм селяни позамикалися [7,429-430].

Loading...

 
 

Цікаве