WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українська культура першої половини ХІХ століття - Курсова робота

Українська культура першої половини ХІХ століття - Курсова робота

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році "Літературного товариства імені Шевченка", яке через кілька років під назвою "Наукове товариство ім. Шевченка" по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства - "Записки Наукового товариства мені Шевченка". З 1895 р. М. Грушевський став редактором "Записок Наукового товариства ім. Шевченка", а з 1897 р. - головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів "Записок". Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М. Грушевський, І. Франко, І. Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки - А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня "Громада" у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку - національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. В першій половині ХІХ століття постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Йосип Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін). Проблеми взаємозв'язку мови і мислення ґрунтовно досліджує О. Потебня, який, виходячи з ідей І. Канта та В. Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Т. Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою "поступу й культури національних організмів". Проблемну тему "герой, особистість і народ, нація" досліджує І. Франко.

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого - обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості. [5]

Становлення літературної мови: І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко

У процесі поступового становлення української нації формувалася українська національна мова, в снові якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм, правляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польські, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.

Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 18-18 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова - це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.

Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.

Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі ("кулішівка"), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.

Величезне значення для остаточного сформування української національної мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині ХІХ ст. у своїх піснях, переказах, легендах, українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови. Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших слов'янських мов, вони доводили, що українська мова - це мова повноцінна, багата за словесним складом, живописна, поетична, музична.

Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.

Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники української мови. П. Куліш у виданні "Кобзаря" Т. Шевченка 1860 року та в інших виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі ("кулішівка"), який і був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Вирішальну роль у повному становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному ґрунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою ґрунтуючись на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці - селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.

Loading...

 
 

Цікаве