WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Курсова робота

Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Курсова робота

Тоді спритний Нікіта Алексеев вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара - 200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°". - Изд. 7. - Т. 31. - М., [1915]. - С. 376-378; Огієнко І. І. Українська церква. - К., 1993. - С. 157-194).), поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь. Священикам наказували вимовляти церковнослов'янські тексти по-російському, тобто г як [g], ї. як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], пом'якшувати приголосні перед голосними е, и й навіть "акати" ("Памілуй мя, Боже, па вє-лікай міласті тваєй...", хоч церковнослов'янська мова акання ніколи не знала!), "дабы никакой розни и особого наречия не было". Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень "исправления ради и согласия с великороссийскими" надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов'янську мову. Протягом XVIII ст. вимова церковнослов'янських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і Білорусі. Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу. У другій половині XII - першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму - з іншого. Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості: а) окання (тобто відсутність акання); б) проривна вимова задньоязикового g; в) цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: бойка "бочка", мец "меч", нацальник "начальник", ноць "ночь", цетыри "четыре", муцити "мучити", хоцу "хочу"; жречь "жрец", пятничя "пятница", младёнча "младенца", отъча "отьца", в ручё "в руне", двачатъ "двадцать" та ін.; г) зближення у вимові приголосних з - ж, с - ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI-VII ст.: вразда "вражда", друзйна "дружина", грёсныи "грешный", васими "вашими"; гвожди "гвозди", Герашим "Герасим", жернд "зерно", помажати "помазати", осталошь "осталось", ожерче "озерце" та ін.; ґ) наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydio) "мыло", діал. клещ "лящ" (< tiesc) та ін.; д) тверде закінчення -т у 3-й особі дієслів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо. Південний діалект відзначався: а) аканням; б) фрикативною вимовою задньоязикового г; в) формами займенників у род. і знах. відмінках мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м'яким закінченням -ть у 3-й особі дієслів: носить, пйшеть,, знаеть, носять, пишуть, знають; г) відсутністю цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцевою лексикою. У процесі піднесення Московського князівства, яке з другої чверті XIV і до першої чверті XVI ст. зуміло об'єднати в єдиній державі всі північноросійські і північно-східну половину південноросійських князівств, провідну роль став відігравати ростово-суздальський діалект, до складу якого входив і московський говір. З XIV ст. на стику північних і південних російських діалектів почали формуватися "перехідні" се-редньоросійські говори, які поєднали у своїй структурі південні риси (акання, відсутність цокання) з північними (вибухова вимова задньоязикового g, твердий звук т у 3-й особі дієслів та ін.). Разом з тим на всій території розселення російської народності (і тільки в її межах!) з XIII ст. виникають нові мовні риси, не властиві українцям і білорусам. У галузі фонетики такими новотворами стали: зміна так званих слабких зредукованих г, ь у сполученнях з плавними р, л (типу кръвавыи, глътати, гръмъ-ти) в о, е (рос. кровавый, глотать, греметь, але укр. кривавий, глитати, гриміти, білор. крывавы, глытацъ, грымёцъ}, розвиток зредукованих і, у(ы) в е, о (у так званій сильній позиції): sija -> шея, liji -> лей, myji -> мой, ryji -> рой, molodyjb -> молодой; у галузі моорфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, к, х у відмінкових формах (на ноге, в руке); з'явилися нові загальноросійські слова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.). З розвитком середньоросійських говірок ростово-суздадьський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), з'являються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросій-ським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.). На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та Ті мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес "збирання" російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об'єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центру православ'я до Москви ("Москва - третій Рим"), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов'янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі (хоч і з певними зв'язками з живим народним мовленням, зокрема, у діловому стилі). Церковнослов'янські елементи через органи державного управління й церкву широко проникають навіть у московське просторіччя. На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов'янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч. типу освещать, вращать та ін.), в середині ХУІІІст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування. У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін. Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням. Але це протиріччя було розв'язане на наступному етапі історії російської літературної мови - у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною. У російській літературній мові кінця XVII - першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, "ділові" ("приказные") елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фо-нвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибоедов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

Loading...

 
 

Цікаве