WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Державний устрій та соціально-економічний розвиток України у ХVIII ст.. Ліквідація козацької державності - Курсова робота

Державний устрій та соціально-економічний розвиток України у ХVIII ст.. Ліквідація козацької державності - Курсова робота

Гайдамацький рух, який увійшов в історію під назвою Коліївщина (від слова "колій", що означає повстанець),охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля та Волині.

У червні повстанці, до яких приєднався сотник надвірного війська Потоцьких Іван Гонта, штурмом взяли Умань і розправилися із шляхтою. Повстанці проголосили М. Залізняка гетьманом, а І. Гонту — полковником і князем уманським. У червні-липни Правобережжі діяло ЗО повстанських загонів, які на захопленій території створювали свої органи управління.

Коліївщина сприяла руху опришків на Прикарпатті. Об'єднаними силами Росія та Польща придушили повстання, а тисячі повстанців і сам Гонта були страчені у Польщі. Залізняка і чимало його спільників заслали до Сибіру.

Повстання 1768 р. завдали ще одного удару по прогнилому режиму, який існував у Польщі на крові, і відіграло значну роль в утвердженні велелюбних традицій українського народу.

Значний вплив на визвольну боротьбу українського народу мала і селянська війна 1773— 1775-рр. під проводом О. Пугачова, в якій брало участь чимало вихідців з України. Деякі полки очолили українські отамани В. Журба, С. Черкашин та інші.

Визвольна боротьба українського народу другої половини ХУПІ ст. розхитала устої феодально-кріпосницької системи і сприяла формуванню національної свідомості народу України.

Територія Слобожанщини стала називатися Слобідсько-Українською губернією. Лівобережне козацтво реорганізувалося 1783 р. в регулярні кавалерійські полки (1784 р. перейменовані на карабінерні). Лівобережна Україна була поділена на намісництва —Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. У 1784 р. при виборах комісії для укладення "Нового уложення" законів Україна доручила своїм представникам обстоювати автономію на основі договірних статей Б. Хмельницького. Однак, не маючи наміру міняти свою централізаторську колоніальну політику щодо України і скориставшись російсько-турецькою війною, царський уряд у 1768 р. припинив діяльність комісії. Процес подальшого закріпачення народних мас завершився юридичним оформленням кріпосного права 3 травня 1783 на Лівобережній і Слобідській Україні. Переходи селян остаточно заборонені. Запроваджувалася панщина, яка подекуди досягала 4—5 днів на тиждень.

Подальша колонізаторська політика царизму активізувала боротьбу народних .мас проти поневолювачів. У 1754 відбулося повстання в районі Житомира, в 1757 р.— у Немирові й Умані, 1761 р.— у Лисянці, 1764 р.— у Вінниці. У 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв про зрівняння в правах католиків з прибічниками інших віросповідань і заборону смертної кари для селян. Це викликало виступ шляхти, яка оголосила в м. Барі конфедерацію. Збройне повстання проти уряду було придушене владою. Намагання шляхти не допустити прогресивних реформ, посилити панування католицизму й уніатства привело до повстання у 1768 народних мас, організаторами якого були православні священники на чолі з ігуменом Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворським і послушником цього ж монастиря козаком Максимом Залізняком. В урочищі Холодний Яр зібралося велике військо і почало війну з панством та євреями-орендарями.

Гайдамацький рух, який увійшов в історію під назвою Коліївщина (від слова "колій", що означає повстанець),охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля та Волині.

  1. Особливості соціально-економічного розвитку Правобережної та Західної України

Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська. шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли не шляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.

Великим землевласником була польська корона. В Київському воєводстві в 1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало приблизно 15% доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз'єднаних територіально і зв'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) складала загородова і безземельна шляхта – шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному "сиділи" на невеличких земельних наділах виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.

Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. В Галичині монастирі, церкви мали великі угіддя, але більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

У Закарпатські Україні й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середніми й дрібними землевласниками були українці.

У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший, де переважали слободи, грошовий чинш і продуктова рента; другий, в котрому поряд з чиншем існувала відробіткова рента; третій, в якому панувала тільки відробіткова рента. Феодальна власність відновлювалася шляхом організації слобод. Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами селян за підданством були державні і приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдникових, піших. Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королівщині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках – 133 дні.

Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки – подимне, церковну десятину.

Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осинів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян до відбування повинностей зверх записаних в інвентарі, до панщини в неділю і у свята, примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати без спеціального присуду.

Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі й продовжували виконувати панщину та інші повинності.

Австрійське аграрне законодавство загалом було прогресивне, оскільки відповідало, зокрема, інтересам економічного розвитку Галичини. Але збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення русти кальних земель не майном, а поділом селян, відсутність вільних земель не забезпечували реалізації прогресивних законів.

Отже, для аграрних відносин другої половини XVII – XVIII ст. у західних і правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобод, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.

Loading...

 
 

Цікаве