WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-політичні аспекти створення фашистської системи в Італії початку 20 – початку 30 рр. - Курсова робота

Соціально-політичні аспекти створення фашистської системи в Італії початку 20 – початку 30 рр. - Курсова робота

1923 року було легалізовано бойові фашистські скуадри. Замість позазаконних угруповань з'явився державний інститут – Добровільна міліція національної безпеки. Її вербували на добровільних засадах лише з представників фашистської партії віком від 17 до 55 років. Організація складалася з двох частин: резерв та Національна гвардія. Перша об'єднувала всіх членів партії відповідного віку та підлягала мобілізації в разі необхідності. Слід нагадати, що це була не занадто дисциплінована частина, наприклад, мобілізація під час т. зв. кризи Маттеотті, проголошена Муссоліні, провалилася. Друга була регулярною, мала на озброєнні карабіни та кулемети, табельні револьвери, була одягнена в чорні сорочки. Вона, за римським зразком, ділилася на легіони, когорти, центурії, маніпули. Базовою одиницею була скуадра. Функції міліції були найрізноманітнішими: охорона державного кордону, переслідування політичної опозиції, нагляд за суспільним порядком, допризовна військова підготовка молоді, охорона доріг, пошти, створення почесної варти тощо. На початку тридцятих років лави ДМНБ налічували вже 300000 членів. Вони присягалися на служіння королю, проте були підвладні Прем'єрові, себто Б. Муссоліні, який казав про своїх улюбленців: „Хто торкнеться національної міліції, того буде розстріляно".

Ще одним проявом бажання фашистів повністю підкорити державі життя людей було виховання дітей та молоді в дусі фашистських ідеалів. Підхід до цього виховання, як завжди, передбачав дисципліну та згуртованість, помножену на націоналістичну пропаганду. 1926 року створено молодіжну організацію „Опера націонале Балілла", або просто Балілла, на честь генуезького хлопчика, який 5 квітня 1846 року жбурнув камінь в австрійських вояків, чим детонував спалах повстання. Метою цієї організації було: „підготувати нове покоління, міцне фізично, чисте духовно, якому можна було б цілком довірити священний спадок величі Батьківщини" [Лопухов, с.134]. Кожна дитина, відповідно до „доктрини озброєної нації", механічно зараховувалася туди в 6 років, приносячи присягу: „Присягаю без усіляких роздумів слідувати наказам Дуче й захищати всіма моїми силами та, якщо знадобиться, віддати свою кров в ім'я фашистської революції"(до речі, ця присяга значно ускладнила підписання Конкордату з католиками, та про це пізніше). До 8 років діти перебували в підрозділах дітей Вовчиці, потім(хлопчики) – до 14 років – у підрозділах „балілла", а з 14 до18 років – в підрозділах „авангардія". Дівчата зараховувалися до організації „Маленькі та юні італійки". Всі ці вікові організації керувалися фашистськими педагогами, а на чолі перебувала Центральна рада, членів якої особисто призначав Прем'єр, тобто Муссоліні. „Балілла" була щільно пов'язана з ДМНБ, яка проводила в ній військову підготовку та привчала до дисципліни та покори Дуче. В 1930 році ця організація нараховувала вже понад 3 млн. осіб. Проте ситуація не повністю задовольняла фашистів, бо не всі вихованці її зараховувалися до лав партії. Тоді було створено ще одну вікову організацію – „Молоді фашисти", де перебували особи від 18 до 21 року, автоматично переходячи з неї до ПНФ. Таким чином значно зростала кількість членів партії. „Молодим фашистам" було надано пільги під час вступних іспитів та прийому на роботу, при нарахуванні стипендій, тому лави організації стрімко зростали, з 380 тис. у 1930 році до 800 тис. у 1931. Ще одним прикладом молодіжних організацій були університетські фашистські спілки; не підконтрольні загальній мережі ДЖІЛ, до якої входили всі інші, студенти-фашисти були більш вільними та не такими замуштрованими.

Згідно офіційних даних, уже восени 1926 року нараховували 9472 фаші з 938000 членів, 1185 жіночих фашів з 53000 учасниць, 4390 фашів авангардистів загальною кількістю 211000 осіб, а також 4850 організацій „балілла" з 269000 дітей відповідно. Отже, бачимо всебічний нагляд із боку фашистів за життям громадян, виховання їх із самого дитинства в дусі войовничого націоналізму, безперечного підкорення Дуче, який, за висловом Лео Лонганезі, завжди правий. Передбачалося, що вся нація, незалежно від розподілу на класи та майнові стани, об'єднається в єдиному русі до світлого майбутнього. Засвідчити цей загальний потяг італійської нації мало реформування державного устрою на корпоративних засадах.

Корпоративна система в Італії.

Корпоративна держава є синонімом Фашистської держави і означає таку

систему взаємовідносин, за якої

державна влада здійснює керівництво над

профспілками, перетворюючи їх на корпорації,

тобто у знаряддя загальних інтересів...

„Critica fascista", 1.4. 1928р.

3 квітня 1926 року було прийнято закон „Про правову організацію колективних трудових відносин". Він передбачав дві форми зв'язків між юридично визнаними профспілками: вертикальну(синдикальну), яка пов'язувала профспілки, що представляли окремі елементи тієї чи іншої галузі(таким чином створювались галузеві федерації та конфедерації), а також горизонтальну (корпоративну), яка мала пов'язувати паралельні конфедерації підприємців і робітників. Окрім того, весною та влітку того ж року було прийнято ряд нормативних актів із відповідною тематикою, що отримали назву „Хартії праці". Але проект не вдалося відразу втілити. По-перше, до кінця року Італію накрила хвиля фінансової кризи, що ускладнила реформи в економіці. По-друге, за словами фашистського історика Ф. Ерколе, корпоративні зв'язки не вдалося швидко налагодити, бо профспілки підприємців об'єднувалися в окремі конфедерації, а наймані робітники – ні. Справді, робітники складали єдину Фашистську конфедерацію праці, до складу якої вже входили окремі федерації. Залишаючись разом, робітники могли отримати більше користі. В свою чергу, представники конфедерацій підприємців не горіли бажанням об'єднуватися з робітниками. Пояснюючи труднощі, Муссоліні казав про першочергову необхідність налагодити синдикальні зв'язки, а вже потім переходити до зв'язків корпоративних.

Проте корпоративна система мала стати апофеозом фашизму та фундаментом для всієї подальшої політичної розбудови, тобто стати не лише стратегією розвитку економічних відносин, а формою політичного представництва. Тому, як тільки з'явилася можливість провести в життя реформу, це було використано. В грудні 1928 року, як розвиток положень закону „Про реформу політичного представництва", було проведено очікувану деблокацію по галузях єдиної Фашистської конфедерації робітників, при чому, щоб не викликати великих протестів, екс-голова Конфедерації Е. Россоні був введений до складу Великої фашистської ради. Владі було вигідно розділити силу в 3 млн. осіб, що могла стати політичною. Було створено окремі Конфедерації найманих робітників паралельно до Конфедерацій працедавців. Під час виборів до Парламенту кожна Конфедерація висувала для загального списку певну кількість кандидатів, а саме: зі 100 кандидатів по 12 висували Конфедерації Сільських господарів та робітників і службовців сільського господарства; по 10 – Конфедерації промисловців та робітників і службовців промисловості; по 6 – від торговців та робітників і службовців торгівлі; по 5 – підприємці та робітники й службовці морського та повітряного транспорту; по 4 – підприємці та робітники й службовці сухопутного та каботажного транспорту; по 3 – від господарів банків та банківських службовців; 20 кандидатів висувала Конфедерація осіб вільних спеціальностей. Після відбору кандидатів ВФР вносила їх до списку, який і підлягав обранню чи не обранню на виборах до Парламенту. Цікаво, що паралельні Конфедерації підприємців та робітників і службовців висували однакову кількість кандидатів, не зважаючи на те, що кількість їхніх членів була досить неоднаковою.

Нарешті, 24 березня 1929 року були вперше проведені вибори до Парламенту за корпоративною моделлю. З 9673000 зареєстрованих виборців участь у виборах узяли 8663412 осіб, із яких 8519559 проголосували „за", а лише 135671 – „проти". Це було висвітлено як наслідок виняткової єдності громадян, але насправді це був наслідок кризи демократії в Італії. Окрім іншого, 1929 рік став роком початку великої всесвітньої кризи, яка для Італії була тим більше жахливою, що країна прийшла до неї не після періоду стабільності, а ледь оговтавшись від власної економічної кризи та ще не розрахувавшись із боргами. Держава вирішує прискорити реформи та більш рішуче взятися за економіку країни. Одним із пунктів програми було регулювання ситуації з корпораціями. В вересні були розділені Міністерство національної економіки та Міністерство корпорацій. Перше отримало статус Міністерства сільського господарства та лісів, а друге фактично отримало повноваження першого.20 березня 1930 року прийнято закон „Про реформу Національної ради корпорацій". Цей орган мав існувати вже кілька років, але тепер його повноваження розширилися, а його постанови з регулювання колективних економічних відносин були визнані обов'язковими до виконання. Він мав стати центром, де регулювалися б відносини працівників і працедавців, і на урочистому відкритті Нацради її голова Бенито Муссоліні порівнював її значення в економіці зі значенням генерального штабу в армії. Національна рада складалася з секцій та підсекцій. Сімом із секцій було надано статус корпорацій: ліберальних професій та мистецтв, промисловості та ремісництва, сільського господарства, торгівлі, сухопутного транспорту і внутрішнього судноплавства, морського та повітряного транспорту, а також банківських установ. Таким чином кількість корпорацій досягла 22. Корпоративна система поступово стала одним з важелів державного регулювання економіки.

Loading...

 
 

Цікаве