WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Питання з Історії України - Курсова робота

Питання з Історії України - Курсова робота

Нарешті, Третій Універсал, що проголошував націоналізацію землі, не викликав ентузіазму землевласників, а між ними селян, а також поставив в опозицію до Центральної Ради кола вищого й нижчого духовенства, від якого відбирав споконвічне церковну землю, що була основою його прожитку та тримання церковних інституцій. Універсал не згадував, яку держава думає дати компенсацію за ці землі, ані які будуть спроможності утримати ці інституції.

Центральна Рада не мала регулярного війська, бо всяке військо вважала "знаряддям поневолення пануючого класу над працюючим народом", тому її нечисленні сили уступали новій червоній гвардії, яка була створена з москалів, латишів, китайців і мадярів.

Українські селянські маси не були виховані в національному дусі, а до того настроєні на "поділ десятин", тепер слухали більшовицьких, приємних вухам лозунгів "про рай на землі", заховували нейтралітет або навіть помагали їм, не розуміючи, що самі готовлять собі нову неволю.

В хвилині найвищої загрози для держави Рада Міністрів на скору руку організувала добровольців. На додаток між правими і лівими партіями Центральної Ради виникла незгода. Щоправда, більшість соціалістів була проти більшовицької агресії, але ліві угрупування готувались навіть завести у себе радянський режим у надії, що він паралізує більшовицьку пропаганду між селянами. Навіть сам Винниченко прихилявся до них і радив усунути або навіть ув'язнити членів Ради Міністрів і заступити їх іншими. Сам Винниченко відмовився від прем'єрства, а Симон Петлюра пішов з військами на фронт.

До цього часу в Бресті більшовицькі делегати визнавали українських учасників переговорів, але, коли більшовицька навала докочувалась до Києва, Лев Троцький привіз із собою до Бреста українську делегацію від "Харківської Республіки", переконуючи Центральні держави, що саме вона представляє тепер більшість українського населення. Становище українських делегатів ускладнювалось ще й тим, що Третій Універсал, щоправда, проголосив Українську Республіку, але ще в федерації з Росією, і тепер Лев Бронштейн-Троцький посилався на те, бо підписувати мир могла лише суверенна держава. Тоді Центральна Рада вирішила прискорити проголошення самостійності України.

На засіданні Малої Ради 22-24 січня 1918 року схвалено остаточний текст Четвертого Універсалу про повну суверенність України. Він був прийнятий на пленарному засіданні в ніч під 25 січня, але має дату 22 січня 1918 року. Таким чином, під впливом делегацій Центральних держав і під напором більшовицьких частин сталося те, що могло і повинно було статися навесні 1917 року, коли уся Московщина звивалася в судомах анархії.

У Четвертому Універсалі говорилось: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського народу... " Універсал стверджував, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не сміє втручатися в її внутрішні справи. Універсал доручав урядові довести до кінця переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенні миру буде заступлена міліцією; роздати всю землю селянам без викупу на початку весняних робіт; ліси, води і підземні багатства краю можуть бути націоналізовані; всі фабрики і заводи негайно мають перейти на мирну продукцію, бо цивільне населення терпить великі недостачі. Уряд має подбати, щоб ніхто не використовував громадян при ввозі чи вивозі товарів за кордон, тому держава бере під свій контроль всі банки. Скоро мають бути скликані Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію Української Народної Республіки.

Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якого обрано Винниченка.

5. Здобутки і втрати початкового періоду перебудови в Україні

Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал "Огонек" на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація "Пам'ять", що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви "нового духу" на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Щербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитку застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона "опеклася", з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932-1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917-1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові - цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в "антирадянській діяльності" й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р.

проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти.

За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75% усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22% загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний "істеблішмент" на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови...

Перелік літератури

  1. Кульчинский С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. История Украины. К. Освита, 1995 г

  2. Орест Субтельний. Украина История. К. Лебедь 1994.

  3. Акопян А.Г., Акопян Т.Г. История Украины: с 1917 г. Всемирная история: с начала ХХ века. – Донецк: РИП "Лебедь". 1994 – 240 с.

  4. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К. Укр. Письменник, 1993. – 413 с.

Loading...

 
 

Цікаве