WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) - Курсова робота

Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) - Курсова робота

Для розв'язання техніко-економічних завдань вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Накопиченню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали "ланцюжки", яких не вистачало в системі просторових і часових взаємозв'язках природи.

На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології - еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. [9, 12]

Незважаючи на переможний поступ науки і пов'язаного з нею позитивістського та прагматичного способу мислення, повної секуляризації європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навіть формуватись нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзму просвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення багатьох давніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу релігійної терпимості. Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій. Останньому сприяла глибока цікавість романтичної доби до екзотичних релігій, надто буддизму й індуїзму, а також поширення наукових знань.

В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. [18, 206]

Загалом у XIX ст. християнська віра пробуджувала сильні духовні почуття, і релігійне завзяття серед великих мас людей було не слабшим, ніж у попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, адже загальний рух до письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людського буття, що поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнства нових вірних.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна-Вольфганга Гете (1749-1832 рр). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, своєрідно відобразилося у філософській системі Гегеля. [3, 164]

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення. Філософія межувала з ідеологією і політикою. Основний перебіг суспільної думки поступово перетворювався на політичні теорії. В роботах видатних філософів - Вінченцо Джоберті, Чезаре Бальбо, Массимо Д'Адзельо, Джузеппе Мадзіні мова йшла про найближче майбутнє Італії і її народу. [9, 56]

Віськонті, Пелліко, Романьозі були переконані в тому, що духовне відродження Італії можливо тільки за умови її політичного відродження. Звідси вони зробили висновок про необхідність безпосереднього зв'язку культурної, цивільної і політичної діяльності.

У культурному житті XIX ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси - розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді - світове значення, як, скажімо, роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні. Створення регіональних літератур і мистецтв було покликане до життя подібністю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. [13, 300]

Головною задачею літератури і мистецтва італійські митці вбачали у виховання національної свідомості. Письменники, поети, художники тощо, визначили нову літературу перш за все як "літературу дійсності", настійно підкреслюючи необхідність правдивого віддзеркалення життя в творах літератури і мистецтва. []

Таким чином, світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуються перші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. У XIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питання політичного об'єднання країни та селянське питання.

Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.

Італійські митці ставили завдання правдивого віддзеркалення життя у своїх творах. Виникають нові художні течії.

3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від класицизму XVIII ст. його називали неокласицизмом.

Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. [1, 248]

Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук.

Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 - 30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. [7, 49]

Програма італійського романтизму, особливо в період його формування, була тісно пов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. На неї зробили вплив і національні просвітницькі традиції, і думки французьких енциклопедистів. Всі ці тенденції особливо ясно простежуються в журналі "Кончильяторе" (1818-1819) - центральному органі міланських романтиків, що зіграв велику прогресивну роль в суспільному житті Італії на початку століття. На сторінках "Кончильяторе" - в статтях талановитого літературного критика Ермеса Віськонті, поета Джованні Берше, філософа Д.Д. Романьозі і драматурга, редактора журналу Сильвіо Пелліко - були вперше сформульовані найважливіші естетичні ідеї епохи Рісорджименто.

В роки реакції, що наступила після Віденського конгресу (1815), "Кончильяторе" сприяв духовному відродженню Італії.

Ентузіасти "Кончильяторе" прагнули включити Італію в загальноєвропейський культурний рух, подолати її замкнутість і відсталість. Захопившись європейським романтичним рухом, вони не відривалися від рідного грунту, при вирішенні будь-яких проблем завжди мали на увазі головну мету своєї політичної і літературної діяльності - долю батьківщини, яку вони мріяли змінити. [4, 56]

Алессандро Мандзоні, який формально не входив до складу редакції журналу, але був однодумцем ентузіастів "Кончильяторе". Висунута ними думка про нерозривний зв'язок літературної справи з цивільним (letterario-civile) стала однією з провідних ідей століття. "Кончильяторе" належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. - єдності моменту естетичного і етичного.

Італійські романтики звернулися до вивчення національної історії, щоб зрозуміти історичні причини занепаду Італії, причини "применшення італійської нації", нагадати народу, що боровся за незалежність і єдність батьківщини, про його славне минуле, надихнути його прикладами героїчної боротьби предків. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності. В самому розумінні історизму вони впадали то в одну крайність - закликаючи до голої тенденційності в трактуванні історичних подій і оцінці їх з позицій і потреб сьогоднішнього дня, то в другу - крайність об'єктивізму, вважаючи, що мета письменника в точному і достовірному відтворенні історії без виразу якого-небудь свого відношення до того, що відбувається. Італійські романтики (як і їх однодумці в інших країнах) надавали велику увагу проблемам національної самобутності літератури і мистецтва. Виражаючи загальний погляд прихильників "Кончильяторе" на національне мистецтво, Пелліко в статті "Театр Марі Жозефа Шенье" писав, що національним є лише той твір, який пройнятий любов'ю до батьківщини і служить її благу. Вперше в Італії цю точку зору висунув і відстоював в численних критичних статтях Д. Берше. Він підкреслював, що література повинна звертатися до всієї нації, а не до замкнутих кухлів "вибраних" і відбирати з історії те, що може бути близько, зрозуміло і повчально для більшості сучасників-італійців. Берше, Віськонті і особливо Мандзоні вказували на те, що мета письменника - у віддзеркаленні і осмисленні долі свого народу, умінні вірно уловити насправді і висунути в літературі найважливіші проблеми народного життя. [17, 144]

Loading...

 
 

Цікаве