WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) - Курсова робота

Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) - Курсова робота

Таким чином ми бачимо, що у вітчизняній літературі бракує необхідного матеріалу. І саме тому цю проблему актуально розробляти і сьогодні.

РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ

2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст.

У 1713 р. після підписання Утрехтського миру між Францією і Іспанією австрійські Габсбурги стали пануючою силою в Італії. Договір, укладений в Екс-ла-Шапєлє у 1748р., яким закінчилась війна за Австрійську спадщину, приніс, нарешті, довгоочікуваний мир італійським державам. З того часу їх кордони майже не змінювались протягом 100 років до початку об'єднання країни. [10, 15]

У другій половині XVIII століття Італія потроху стала приходити до себе після тривалого періоду воєн. Незважаючи на те, що соціальна напруженість не затихає, економіка й культура країни починає відроджуватися.

Саме в цей час росте попит на сільськогосподарську продукцію й напівфабрикати за кордоном, що дає гарний шанс для сільського господарства Італії. Села й міста, що колись збезлюділи, оживають, дохід землевласників зростає, збільшується населення країни. Урядові реформи, хоча і не послідовні і несміливі, створювали якийсь мінімум сприятливих умов для економічного розвитку.

Промисловість південної Італії усе ще зберігала свій ремісничий і сільський характер, однак, значний підйом намітився в північній і середній Італії. Число ремісників у містах і селах росло, відродилася спеціалізація окремих районів у виробництві тканин, металевих виробів, паперу, скла тощо.

Льняні, бавовняні й вовняні тканини вироблялися в містах Венеціанської держави. У Генуї розширилося суднобудування. До кінця XVІІІ століття в північній Італії налічувалося вже до декількох десятків централізованих мануфактур.

За твердженням С.Д. Сказкіна, найбільших успіхів досягла промисловість в Австрійській Ломбардії, від її ще сильно відставав П'ємонт, хоча й там розширилося капіталістичне виробництво. [6, 28]

Деякі зрушення мали місце у Венето й Емілії. У Ломбардії, П'ємонті й Тоскані змінилася організація промислового виробництва: переважною формою, особливо в текстильній промисловості, стала "розсіяна мануфактура". Росте число мануфактур у керамічному, паперовому, металургійному виробництвах.

Основу робочої сили в селах становили жінки й підлітки. Міські підприємства наводнили ремісники, що розорилися.

На п'ємонтських шовкопрядильнях працювали по 70, 100, іноді й по 120 робітників. У Мелані, що вигідно розташувався на схрещенні торговельних шляхів і здавна був великим торговельним і ремісничим центром країни, капіталістичні підприємства досягали ще більших розмірів. Там під одним дахом працювало до 300 і навіть 400 чоловік. Деякі італійські государі, такі як, наприклад, Карл-Еммануїл I, заохочували створення великих мануфактур. В 1752 році в Туріні під заступництвом Карла було утворено П'ємонтське королівське суспільство для виробництва й торгівлі шовком. [15, 77]

Однак далеко не всі італійські міста й держави процвітали. У Венеції, наприклад, тривав економічний занепад. Якщо на початку століття її вовняна промисловість давала близько 2 тис. кусків у рік, то в 1782 році продукція скоротилася до 600 кусків. Виробництво шовкових тканин протягом XVIII століття скоротилося з 18 тис. до 1200 кусків у рік. [16, 84]

Якщо раніше у Венеції процвітали підприємства, що спеціалізувалися на випуску головних уборів, то в 1780 році залишилося всього 8 таких майстерень, та й ті ледве зводили кінці з кінцями.

Але розвиток великої промисловості, незважаючи на якесь мінімальне сприяння государів, гальмувалося системою, що зберігалася, внутрішніх мит і урядовою регламентацією.

Тому, наприклад, у Папській державі ще наприкінці XVШ століття біля півмільйона людей утримувалося за рахунок добродійності, у той час як загальне населення становило 2 млн.300 тис. чоловік.

У Неаполітанському королівстві, якщо не вважати того, що тут з'явилося кілька державних текстильних мануфактур, по великому рахунку нічого не змінилося. У Тоскані у вигідну сторону виділявся, мабуть, тільки порт Ливорно, де росла заповзятлива й енергійна буржуазія. Острівцем заповзятливості була й Флоренція з її порцеляновою мануфактурою, що процвітала з кожним днем. [15, 88-89]

В італійських країнах як і раніше існувала традиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованих мануфактур. Машин фабричного виробництва Італія ще не знала.

Зміни в селі були більше помітні. Капітал що встигли збагатитися буржуа й дворян кинувся в сільське господарство. Незважаючи на те, що в Італії усе ще діяли закони про майорат, про невідуждаїмості дворянських маєтків і багато інших феодальних обмежень, підприємці знаходили вихід з положення, що створилося, і, як правило, ставали великими орендарями.

Прагнення до агротехнічних нововведень стає усе більше й більш помітно серед великих землевласників і буржуазних орендарів півночі. Саме в цей час виникають сільськогосподарські академії, що прагнуть впровадити в Італії останні новинки агротехніки. На деяких капіталістичних фермах впроваджуються вдосконалені сільськогосподарські знаряддя.

Артур Юнг, якому довелось побувати в Італії в 90-х роках XVIII сторіччя, схвально озивався про іригаційні спорудження Ломбардії й прекрасно оброблених полях П'ємонту. [12, 55]

За свідченням італійського історика Р. Вілларі, у долині ріки По відбувалася справжня революція в агротехніці. Особлива увага стали приділяти приведенню якості продукції у відповідність із вимогами ринку.

У той же час разом з підйомом сільського господарства почалося наступ на общинні землі й адміністративну організацію сільських комун. Сільські буржуа й дворяни проводили обгородження приватних землеволодінь.

Долина По, лідер в аграрному секторі, більше інших відчула на собі ці зміни. Там пануючого положення досяг великий капіталістичний підприємець. Зникала половинщина, а навспільники перетворювалися в сільськогосподарських робітниках. [14, 101]

Саме тут навіть у період найбільш глибокого економічного занепаду ринкові зв'язки залишалися досить міцними. В інших же областях Італії справа обстояло трохи інакше. Велика земельна власність, що перебувала в руках дворянства й буржуазії, розширювалася за рахунок общинних і селянських земель, затверджуючи екстенсивний розвиток аграрного сектора.

Феодальні латифундії, феодальна юрисдикція панували аж до початку XIX століття. Наймана робоча сила була досить нечисленна. Між селянином і ринком стояла безліч посередників, так що, незважаючи навіть на окремі "острівці невдачі" на півночі Італії, розходження між північчю й півднем півострови стають усе більше й більше глибокими.

Що ж стосується зовнішньої торгівлі, то у зв'язку зі зростаючим вивозом шовку, шовкової пряжі, провина, масла й інших сільськогосподарських продуктів через порти Ліворно, Генуї й південної Італії криза в цьому секторі господарства поступово відступала.

Однак, у містах панувало безробіття, тому що ріст мануфактур відставав від темпів збезземелювання селян. Заможними фермерами могли стати далеко не всі. Основна маса селян поступово ставала батраками або йшла в міста, забезпечуючи в такий спосіб надлишок робочої сили.

Ціни росли, заробітна плата залишалася на колишньому рівні, убогість у містах підсилювалася. Збільшився потік емігрантів у Францію й Швейцарію. [11, 94-95]

У той же час більша частина феодальної верхівки продовжувала жити колишніми доходами, зберігаючи повною мірою звичний спосіб життя. Інша ж частина, значно менша й головним чином на півночі, ставала на капіталістичні рейки. Ріст буржуазії відбувався переважно в селі північних районів Італії.

Таким чином, друга половина ХVІІІ ст. характеризується відносно мирним існуванням італійських держав. Італія як і раніше залишалася політично-роздробленою країною з вкрай нерівномірним політичним і економічним розвитком. Розвиток капіталістичних відносин частково охопив лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер. [17, 54]

Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни та проведення буржуазних реформ.

Для феодальної верхівки італійських держав стало зрозуміло, якщо не спромогтися щось змінити у своїй політиці, то країну чекає безлад. Реформи булі вкрай необхідні

Найвідсталішою частиною Італії була Папська область. Зовнішня пишність та засліплююча розкіш князів церкви знаходилася у різкому контрасті із загальною глибокою економічною кризою й культурним занепадом. Ця область була відсталою навіть по невисоким італійським міркам. Елементарні передумови для розвитку торгівлі і промисловості були відсутні. [17, 99]

На іншому кінці полюсу знаходились П'ємонт і Венеція. Найбагатшими та наймогутнішими на протязі віків були торговельні республіки Венеція і Генуя. Однак політичний устрій, що був прогресивний в середні віки, являв собою окаменілу окраїну Европи. В економічному житті вони теж переживали занепад.

Loading...

 
 

Цікаве