WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр. - Курсова робота

Суспільно-політичний устрій української держави у 1648-1657 рр. - Курсова робота

Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищалися так само, як і шляхти. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовій чи адміністративній відповідальності й суворо каралися. Духовенство домоглося повернення йому всіх володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка – митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне становище низове духовенство (сільських священиків і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства свідчить, що у період народно-визвольної війни відбувався процес формування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений.

Велику групу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок – було ліквідоване магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на землях української шляхти і духовенства. В універсалах знайдено заборони до переходу в козаки тільки монастирських селян. Селяни залучалися до панщини: один-два дні на тиждень. Якщо розмір не визначався гетьманським універсалом, феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов'язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та її охорону, виконання господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селяни також сплачували щорічний "подимний податок", його розмір залежав від наявності будівель, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювалися повинності у формі плати "мостового" - грошей на утримання доріг, "покотельщизни" - мита за виготовлення винних виробів, "пчолиного", тобто грошей на утримання вуликів, та ін. За правовим станом селянство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними (панські селяни). Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литовської шляхти, за якими визнавалося право вільного переходу (державні селяни). Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.

Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті не змінився. Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів, Полтава, й надалі здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно з Магдебурзьким правом. Їхні стосунки з селом, де панувало козацтво, були відносно обмеженими. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан – аналогічно, як до неї це робила польська шляхта. Серед мешканців міст зросла кількість козаків. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними конкурентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст в пізніший час почали шукати допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах зі старшиною.

Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем не було однорідним. Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу – ремісники, дрібні торговці та декласові елементи, тобто міська біднота. Міське населення називалося міщанами. Серед них вирізнялися представники міського управління – війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищем прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сільським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом, та ін.

Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути Україну і євреї. У Зборівському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислом і торгівлею в Україні.

На міщанство поширювалася уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з них переходили у козацтво і виступали в антикріпосницькій боротьбі разом із селянами.

В українському суспільстві чільне місце посідало козацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінювати місце проживання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків і повинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалося право власності на землю. Одним із привілеїв козацтва було те, що вони користувалися правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових чи генеральному суді.

Отже, в Україні продовжував існувати суспільний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.

2. Адміністративно-територіальний устрій

Богдан Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650р. кількість полків виросла до 20. Білоцерківський мир 1651р. на певний час призупинив державне будівництво, але воно знову пожвавилося після Батозької битви 1652р.

Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою.

Полковий поділ території України виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козацький реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте починаючи з літа 1638р., до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Полково-сотенна організація виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783р. (135 років).

Держава, створена Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з населенням 1,4 – 1,6 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її кордон більш-менш співпадав з порубіжжям старого Брацлавського воєводства, на півночі дотикався до р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через Прип'ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. Війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусі. Визволену територію Б.Хмельницький називав по-старому – Руська земля, Русь.

Loading...

 
 

Цікаве